WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Шляхи створення сприятливого соціально- психологічного клімату в студентскій академічній групі - Курсова робота

Шляхи створення сприятливого соціально- психологічного клімату в студентскій академічній групі - Курсова робота

тобто сприйняття себе як члена домінуючої групи; б) установлення психологічної границі між собою й членами ингруппы (допущення, що негативні характеристики ингруппы не поширюються на образ "Я").
Спроби сполучити ці протилежні точки зору, які мають солідну фактологічну основу, були початі Г. Тэджфелом і Дж. Тэрнером. Їхній підхід дозволяє проаналізувати всі можливі стратегії, які потенційно можуть використатися підлеглими (низкостатусными) групами для досягнення позитивної соціальної ідентичності. Зокрема, автори запропонували схему, що описує всі можливі стратегії взаємодії між групами, що володіють різним соціальним статусом. Ця схема містить у собі наступні основні типи стратегій межгруппового взаємодії: індивідуальну мобільність, соціальну креативность, соціальне суперництво.
Перша група стратегій - індивідуальна мобільність - поєднує всі форми спроб окремих індивідів вийти з низкостатусной групи й примкнути До высокостатусной.
На відміну від першої друга й третя стратегії є колективними.
Друга стратегія - соціальна творчість - може здобувати різні форми, але всі вони пов'язані з переглядом, переоцінкою критеріїв порівняння, тому й звуться "творчість. Соціальна творчість виражається й у прямій зміні оцінки підстави порівняння від мінуса до плюса.
Третя стратегія - конкурентна - приводиться в дію тоді, коли вичерпані всі різновиди другий, і жодна з них не привела до необхідного, на думку Тэджфела й Тэрнера, підсумку, а саме встановленню позитивних розходжень на користь власної групи. Соціальна конкуренція - це стратегія встановлення позитивних відмінностей у прямому змаганні зі членами аутгруппы, за допомогою якого група може зайняти об'єктивно більше високе положення. І вона включає як мирні, демократичні форми суперництва, так і ворожі, агресивні, деструктивні.
Отже, відповідно до теорії соціальної ідентичності, міжгрупове суперництво, міжгрупові конфлікти також не є неминучим наслідком соціальної несправедливості. Це всього лише один з варіантів сценарію, по якому розгортається міжгрупова взаємодія. При цьому він "запускається" у дію тоді, коли за якимись причинами не "працюють" дві перші стратегії, тобто неможлива або утруднена індивідуальна мобільність і не спрацьовує жодна з різновидів "соціальної творчості". Данній стратегії Тэджфел і Тэрнер надають особливого значення. Адже будь-який її різновид - пошук нових підстав для межгруппового порівняння, зміна колишніх валентностей в оцінці характеристик груп або вибір інший аутгруппи як референт для міжгрупового порівняння - переважніше, на їхню думку, явного міжгрупового конфлікту. По суті справи друга група стратегій - альтернатива міжгрупової агресії. Існування подібних "когнітивних" альтернатив у міжгрупових - міжрасовых, міжетнічних і будь-яких інших - відносинах здатно охоронити суспільство від соціальних катаклізмів. Такий висновок Тэджфела й Тэрнера, по-своєму оптимістичний.
Які ж шляхи зняття суспільної напруженості? Головний висновок напрошується сам собою. Це - усунення об'єктивної несправедливості у відносинах між групами, додання неминуче виникаючим статусним розходженням законного, правового, юридичного характеру., рекомендації в цьому напрямку:
1. Критерії оцінки будь-яких справ і досягнень повинні бути абсолютно ясними й зрозумілими для всіх членів груп незалежно від їхніх статусних співвідношень. Навіть дуже більші міжгрупові розходження, наприклад у величині доходів будуть сприйматися як справедливі, якщо прямо й відкрито аргументується причина (або необхідність) такої диспропорції.".
2. Досягнення значимого для людини результату й відповідна оцінка, винагорода.
3. Якщо дві попередні умови за якимись причинами не виконуються або недосяжні, те, міркуючи чисто логічно, як би це цинічно не звучало, залишається лише четвертий варіант нашої схеми. Інакше кажучи, отже б виключити всяку можливість соціального порівняння між групами обладающими неоднаковим соціальним статусом, аж до повної нeвозможности межгрупповых контактів між ними, усунення всякої інформації, створення всіляких бар'єрів і перешкод.
Нехай не завжди й не відразу видні негативнінаслідки соціальної несправедливості в плані економіки, політики, права й .т. д. Однак психологічна шкода її помітна абсолютно завжди. Більше того, найбільший психологічний збиток виявляється саме тоді, коли зовні в соціально несправедливому суспільстві всі начебто спокійно. Безсторонній погляд психолога завжди може безпомилково за цією безтурботністюпобачить початки майбутньої логічної кризи.
Висновок
Соцiальну адаптацiю бiхевiористи розумiють як процес соцiально-економiчних або органiзацiйних змiн в соцiальних вiдношеннях або культурi. Тут переважно iде мова про адаптацiю не iндивiда, а груп (Р. Xeнкі).
За Л.Фiлiпсом, адаптованiсть проявляється у:
прийняттi i ефективнiй вiдповiдi на соцiальнi очiкування, з якими зустрiчається кожен у вiдповiдностi зi своїм віком i статтю (наприклад, вiдвiдування університету i оволодiння навчальним предметом або вiдносини з однолiтками, а пiзнiше бiльш iнтимнi зустрiчi). Таку адаптованiсть Фiлiпс вважас вираженням комформностi до тих вимог, норм, якi суспiльство пред'являє до особистостi;
у бiльш специфiчному поняттi адаптацiя не зводиться просто до прийняття соцiальних норм; вона означає гнучкiсть i, ефективнiсть при зустрiчi з новими i потенцiйно небезпечними умовами, а також здатнiсть надавати подiям бажане для себе спрямування. Така адаптованiсть може спостерiгатись в усякiй дiяльностi. Адаптивна поведiнка характеризусться прийняттям рiшення, проявом iнiцiативи i точним визначенням свого майбутнього. Це (друге) розумiння соцiально-психологiчноi "адаптацii" особистостi викликає значний iнтeрec, оскiльки в ньому змiст, iдея активностi особистостi. Особистiсть, яка здiйснює переважно цю форму адаптацii, не вiдходить вiд проблемних ситуацiй, а використовуе цi ситуацii "для реалiзацii" своїх цiлей, такі люди caмi планують i творять своє майбутне.
Представники iнтеракцiонiстського напрямку на вiдмiну вiд бiхевiористiв розрiзняють поняття адаптацiя i пистосування. Так, Т. Шибутанi (1969) вiдмiчає, що кожна особистiсть характеризусться комбiнацiєю прийомiв, якi i дозволяють долати утруднення, i цi прийоми можуть розглядатися як форми адаптацii. Бiхевiористи ж в ycix випадках використовують термін пристосування, що є вираженням їх бiологiзаторського змiсту.
Добре адаптованою людиною вченi-психоаналiтики вважають ту людину, у якої продуктивнiсть, здатнiсть насолоджуватись життям i психiчна piвновага не порушенi. У процесi адаптацiї змiнюється не тiльки особистiсть, але й середовище, у результатi чого мiж ними встановлюеться вiдношення адаптованостi.
Сучаснi психоаналiтики, використовуючи введенi З.Фрейдом поняття "алопластичних" i "аутапластичних" змiн, вiдповiдно розрiзняюп, два рiзновиди адаптацi'i:
алопластична адаптацiя забезпечується тими змiнами в зовнiшньому світі, якi людина здiйснюе для приведення його у вiдповiднiсть зi своїми потребами;
аутопластична адаптацiя забезпечується змiнами особистостi (її структури, умінь, навичок), за допомогою яких вона пристосовується до середовища.
Г Гертманн дoдaє ще один вид
Loading...

 
 

Цікаве