WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Теоретико-методологічні основи розвитку комунікативної компетентності майбутніх практичних психологів освіти - Курсова робота

Теоретико-методологічні основи розвитку комунікативної компетентності майбутніх практичних психологів освіти - Курсова робота

здійснюються у процесі спілкування; засоби спілкування - ті операції, через які реалізуються дії спілкування; продукти спілкування - матеріальні та духовні утворення, що виникають у процесі спілкування.
Б.Г.Ананьєв у своїх розмірковуваннях виходив з того, що у своєму повсякденному бутті людина пов'язана безліччю взаємин не лише з предметним світом (природним і створеним людиною), але і з іншими людьми. Механізмом встановлення та розвитку таких стосунків виступає діяльність - праця, спілкування, учіння, гра та інші її різновидності. У концепції Б.Г.Ананьєва, таким чином, людина виступає суб'єктом трьох основних видів діяльності: праці, пізнання, спілкування [1;2].
При такому підході спілкування трактується як процес, породжений потребами людей у спільній діяльності. Так, наприклад, у психологічному словнику під редакцією А.Петровського та М.Ярошевського поняття "спілкування" визначається як багатоплановий процес установлення й розвитку контактів між людьми, породженого їх потребами у спільній діяльності, та як здійснювана знаковими засобами взаємодія суб'єктів, спричинена потребами спільної діяльності [31, с. 244]. Іншими словами, поняття "спілкування" тут виступає як таке, що є підпорядкованим категорії "діяльності", похідним по відношенню до неї.
Представлений підхід до теоретичної інтерпретації проблем спілкування та діяльності не є єдино можливим. На думку Г.М.Андрєєвої [3], мають місце такі варіанти співвідношення названих понять:
спілкування є особливим видом діяльності;
спілкування є стороною діяльності, а та, у свою чергу, умовою спілкування;
і, нарешті, спілкування та діяльність виступають як приблизно рівнозначні категорії, що відображають дві сторони соціального буття людини.
Вітчизняній психології у трактуванні сутності спілкування притаманна також традиція, пов'язана з іменем Л.С.Виготського [4], відповідно з якою категорія "спілкування" не зводиться повністю до діяльності, а розглядається з позицій притаманної їй самостійності.
У концепції Л.С.Виготського, таким чином, спілкування не просто генетично передує вищим психічним процесам, воно виступає тією "одиницею аналізу психіки", яка структурно (через знаки) детермінує вищі психічні процеси та виступає їх універсальною складовою частиною, оскільки психічні процеси в явному чи неявному вигляді завжди включені у спілкування (у тому числі у внутрішній діалог).
Методологічні ідеї Л.С.Виготського знайшли своє продовження у працях цілого ряду відомих вітчизняних психологів (В.В.Знакова, Б.Ф.Ломова, В.М.М'ясищева, О.О.Реана та інших). Так, у роботах Б.Ф.Ломова та його послідовників спілкування та діяльність розглядаються як дві сторони соціального буття людини [17]. Тут спілкування виступає як процес, що не обов'язково зумовлений потребами людей у спільній діяльності, а може бути і само мотивованим. В останньому випадку спілкування для людини є не лише засобом, але й метою. Можна пригадати безліч ситуацій, коли спілкування мало місце (розповіді про літній відпочинок, прочитані книги, спогади про минуле тощо), хоч і не було мотивоване потребою у спільній діяльності.
Ідея автономності та самоцінності спілкування добре узгоджується, приміром, із концепцією А.Маслоу щодо структури фундаментальних потреб людини [19]. Потреба у спілкуванні розглядається ним як така, що відноситься до числа основних, фундаментальних потреб людини. Спілкування необхідне людині, щоб поділитися з іншими своїми почуттями й переживаннями, для того, нарешті, щоб відчути себе людиною. Фрустрація цієї базової потреби призводить до важких стресів. Зрозуміло, що в усіх цих випадках мова йде про самостійну цінність спілкування для людини, яке не можна звести до спільної діяльності.
Важлива і така обставина. На думку Я.Л.Коломінського та О.О.Реана, "важливим теоретичним обґрунтуванням до розрізнення понять "діяльності" і "спілкування" є також і те, що перше пов'язано з формулою "суб'єкт - об'єкт", тоді як друге здійснюється по схемі "суб'єкт - суб'єкт", іншими словами, являє собою взаємодію" [33]. Мова йде про те, що діяльнісній парадигмі аналізу процесу спілкування притаманна логіка суб'єкт-об'єктних уявлень про характер взаємодії його учасників, навіть якщо мова йде про професії соціономічного типу та робляться спеціальні оговори про суб'єктний характер такої взаємодії. У спілкуванні ж ніхто з партнерів не має (і не хоче) бути об'єктом. Усі учасники спілкування є активними суб'єктами цього процесу, які й визначають його динаміку та зміст. Спілкування завжди є взаємодією, завжди має здійснюватися за формулою "суб'єкт - суб'єкт". Особливо це стосується професій соціономічного типу (тобто таких, які основані на взаємодії людей між собою), до яких і належить професія практичного психолога у сфері освіти, власне, як і інші педагогічні професії. Зрозуміло, що така принципова суб'єктність спілкування зовсім не свідчить про однаковість соціально-рольових позицій та функцій учасників спілкування.
Проведені теоретичні дослідження зумовили висновок Б.Ф.Ломова про необхідність формулювання нового методологічного принципу психології - принципу спілкування. Цей принцип лежить в основі вивчення двох основних форм спілкування - як засобу організації діяльності і як задоволення потреби людини у іншій людині, у безпосередньому контакті з нею.
Сказане знаходить своє відображення у відповідних дефініціях поняття "спілкування". Так, у психологічному словнику за редакцією відомого вітчизняного психолога В.В.Давидова відмічається: Спілкування - взаємодія двох або більше людей, яка полягає у обміні між ними інформацією пізнавального або ж афективно-оцінювального характеру. Як правило, спілкування, включене у практичну взаємодію людей (спільна праця, учіння, колективна гра та ін.), забезпечуючи планування, здійснення й контроль їх діяльності. Поряд із цим спілкування задовольняє особливу потребу людини у контакті з іншими людьми. Прагнення до спілкування нерідко займає значне, а інколи і провідне місце серед мотивів, що спонукають людей до спільної практичної діяльності. Процес спілкування може відособлюватися від інших форм діяльності і набувати відносної самостійності [32, с. 232-233].
Як бачимо, спілкування у психологічній науці спочатку розглядалося як умова і фактор людської діяльності (О.М.Леонтьєв), потім як особливий вид діяльності (О.О.Леонтьєв) і, врешті решт, як одна із найбільш важливих сторін способу життя людини, порівнянна за своїм значенням із самою діяльністю (Б.Ф.Ломов). Сама логіка розвитку психології зумовила поступове зростання ролі проблеми спілкування та послідовне підвищення методологічногостатусу категорії спілкування.
Оригінальний і вагомий вклад у дослідження проблем психології спілкування вніс В.М.М'ясищев. Специфічним для нього було намагання розглядати спілкування як процес взаємодії конкретних особистостей, у якому тісно взаємопов'язані три компоненти - психічне відображення учасниками спілкування один одного, їх ставлення один до одного та звернення (взаємодія) один з одним [21].
На думку В.М.М'ясищева, особистість є не лише об'єктом та результатом відносин, що складаються у спілкування, а й, водночас, вона виступає у цьому ж спілкуванні у ролі активного суб'єкту певних відносин.
Велика увага приділяється у дослідженнях М'ясищева тим психологічним умовам, що посилюють (або, навпаки,
Loading...

 
 

Цікаве