WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Самооцінка та ''я-концепція'' майбутніх психологів - Курсова робота

Самооцінка та ''я-концепція'' майбутніх психологів - Курсова робота


КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Самооцінка та ''я-концепція'' майбутніх психологів
?
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І Основні підходи до вивчення самооцінки в психологічній науці
1.1.Самооцінка у вітчизняних психологічних теоріях
1.2 Самооцінка у вітчизняних психологічних теоріях
Розділ II. Я - концепція як складова професійної самосвідомості
психологів
Висновки:
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
Вступ
Аналіз особливостей і характеру взаємозв'язку самооцінки і рівня домагань природно передбачає детальне знайомство з тими уявленнями про сутність, природу й структуру самооцінки, які існують у психологічній науці.
Самооцінка, з одного боку, розуміється як найважливіше утворення особистості, яке бере безпосередню участь у регуляції людиною своєї поведінки й діяльності, як автономна характеристика особистості, її центральний компонент, який формується при активній участі самої особистості й відображає якісну своєрідність її внутрішнього світу. Прийняті особистістю цінності складають ядро самооцінки, що визначає специфіку її функціонування як механізму саморегуляції й самовдосконалення. З іншого боку, самооцінка характеризується як стрижень процесу самосвідомості, показник рівня її розвитку.
У психології самосвідомості прийнятий термін "Я - концепція", під яким розуміється продукт самосвідомості, сукупність усіх уявлень індивіда про себе, важливий чинник детермінації поведінки людини, таке особистісне утворення, яке багато в чому визначає напрям діяльності людини, поведінку в ситуації вибору, контакти з людьми. У "Я-концепції" виділяються описова складова, певна когнітивна підструктура, яку називають образом Я, та емоційно-ціннісне відношення людини до себе, яке називають ставленням до себе. Виділення цих аспектів "Я-концепції" пов'язане з тим, що знання про себе, природно, небайдужі людині. Те, що в них розкривається, стає об'єктом її емоцій, оцінок, предметом її більш або менш стійкого ставлення до себе. Поведінкові реакції, що породжуються образом Я і ставленням до себе, складають поведінковий аспект "Я-концепції". Самооцінка в цій трьохкомпонентній схемі частіше за все прямо ототожнюється з емоційно-ціннісним відношенням суб'єкта до себе, рідше - з образом Я або концепцією Я в цілому. Однак треба зазначити, що на практиці відділення оцінки від знання суб'єкта про себе викликає значну складність, а іноді й взагалі неможливе.
Складність, багатозначність самооцінки як психологічного феномена знайшла відображення в тих визначеннях, які даються їй у психологічній літературі: в них або актуалізуються її операційні характеристики, фіксуються способи, за допомогою яких людина оцінює себе, або виділяються показники її як особистісного утворення, аспекту самосвідомості.
У самооцінці бачать проекцію якостей, що усвідомлюються, на внутрішній еталон, зіставлення своїх характеристик із ціннісними шкалами, форму відображення ставлення до себе, особистісну думку про власну цінність, позитивну або негативну установку на себе, рівень власної гідності, засіб і підсумок формування "образу-Я" або "Я-концепції".
Розділ І Основні підходи до вивчення самооцінки в психологічній науці
Проблема сутності самооцінки нерозривно пов'язана з розумінням її природи й генезису. Як відзначає І.С. Кон, вже психологи 19 століття "чудово розуміли, що людина живе в суспільстві і залежить від нього". Але суспільство мислилося ними лише як умова, зовнішнє середовище розвитку особистості. Звідси виникала неможливість відповіді на питання, що спонукає людину до саморефлексії, які критерії її самооцінки і чому вона загострює увагу на одних аспектах власного досвіду за рахунок інших.
З'ясування того, що будь-який опис, фіксація тієї чи іншої якості містить у собі момент оцінки й порівняння, а конкретний зміст і значущість цих оцінок змінюється залежно від соціальних і психічних умов, спонукало психологів до розуміння їх соціальної природи. Однак проблема взаємозв'язку становлення "Я" і Самооцінки з міжособовими відносинами по-різному вирішувалася в психологічних теоріях і дослідженнях.
1.1.Самооцінка у вітчизняних психологічних теоріях
А) Самооцінка за теорією особистості А. Адлера
Згідно з індивідуальною теорією особистості А. Адлера, все, що роблять люди, має на меті подолання почуття своєї неповноцінності. У дитинстві всі відчувають себе неповноцінними, що є наслідком невеликих фізичних розмірів і обмежених сил, і це спонукає якимсь чином компенсуватися. Комплекс поведінкової активності, спрямованої на подолання неповноцінності, А. Адлер називає стилем життя. Стиль життя міцно закріплюється у віці чотирьох-п'яти років і згодом не піддається тотальній корекції, людина тільки вдосконалює й розвиває основну структуру, закладену в ранньому дитинстві.
Ряд умов (неповноцінність органів, природжений фізичний дефект, надмірна опіка або нехтування з боку батьків) може призвести до того, що відчуття неповноцінності ляже в основу формування комплексу неповноцінності - перебільшеного почуття власної слабкості й неспроможності.
У цьому випадку людина стає підвищено тривожною, не відчуває себе в безпеці, у неї формується стиль життя, який А. Адлер назвав помилковим. Життя в цьому випадку пов'язане з почуттям постійної загрози самооцінки, і людина починає прагнути до особистої переваги. Накопичення успіху, престижу й похвал стає більш важливим, ніж конкретні досягнення. У випадках, коли захист самооцінки, що знаходиться під загрозою, загострюється, індивід може почати вірити в те, що він перевершує інших, і діяти відповідно до цього переконання або може прагнути до переваги, принижуючи інших.
У теорії А. Адлера підкреслюється, що надмірне почуття неповноцінності, невпевненості в собі є перешкодою для подальшого психологічного зростання, тобто руху від центрованості на собі та цілей особистої переваги до завдань конструктивного оволодіння середовищем шляхом розвитку здібності до кооперативної поведінки.
Як видно, в теорії А. Адлера була здійснена спроба пошуку шляхів впливу взаємовідносин між батьками й дитиною на розвиток ставлення дитини до себе, її емоційно-потребової сфери. Звернення до взаємовідносин із батьками і до емоційно-потребової сфери при розгляді умов, що визначають становлення самооцінки, характерно і для інших психологів постфрейдиського напряму, а також для вчених, що працювали в межах гуманістичної психології.
Б) Самооцінка за теорією К. Хорні
Так К.Хорні вирішальним чинником розвитку особистості вважає соціальні відносини між дитиною й батьками. Для дитини характерні дві потреби: потреба в задоволенні й потреба в безпеці. Потреба в задоволенні охоплює всі основні біологічні потреби, але не є основною у формуванні особистості. Головною для розвитку дитини є потреба в безпеці: потреба бути любимим, бажаним і захищеним від небезпеки або ворожого світу. Задоволення цієї потреби повністю залежить від батьків, бо їх тепло і любов до дитини є запорукою формування їїздорової особистості. Якщо ж батьки демонстрували по відношенню до дитини нестійку поведінку, понадміру опікали її або віддавали перевагу іншим дітям, у дитини розвивається базальна ворожість, почуття обурення й образи. Ці почуття не можуть бути допущені у свідомість і витісняються, викликаючи базальну тривогу - почуття самотності, недостатньої безпеки, безпорадності перед обличчям потенційно небезпечного світу. Щоб подолати ці почуття, оптимізувати відношення до себе й міжособові стосунки, дитина вдається до різних захисних стратегій, які К. Хорні називає невротичними потребами.
Сучасні дослідження в межах психодинамічного напряму аналізують не процес реальної міжособової взаємодії, а його інтрапсихічну динаміку. Згідно з теоретичними
Loading...

 
 

Цікаве