WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Особливості взаємозв'язку інтелекту й творчих здібностей особистості в професії педагога - Курсова робота

Особливості взаємозв'язку інтелекту й творчих здібностей особистості в професії педагога - Курсова робота

різні мотиви, їх ієрархію визначає пізнавальна теорія мотивації. Вибір мотиву залежить від того, як суб"єкт пізнає ситуацію, які його сподівання, ідеали. Особливою є потреба в корекції невідповідності між різними мотивами, установками. Ця проблема називається теорією когнітивного дисонансу (Л. Фестінгер). У межах цієї теорії вивчається поведінка суб"єкта з метою приведення її у відповідність з уявленнями про те, як потрібно поводитися, вивчається явище дисонансу між мотивами до вибору і після його здійснення.
У межах напряму гуманістичної психології досліджуються мотиви самоактуалізації (К. Роджерс, А. Маслоу). У переліку рис, що самоактуалізуються є чимало таких, що стосуються мислення (ефективність сприйняття дійсності, комфортне ставлення дореальності, постійна свіжість у розумінні того, що відбувається, почуття гумору тощо). Отже, дослідники, аналізуючи мотиви самоактуалізації, простежують їх вплив на мислення [ 17 ].
Операційна теорія інтелекту. Представником цієї теорії є Ж. Піаже. вчений вважав, що ". . . будь-яке психологічне пояснення інтелекту рано чи піздно завершується тим, що спирається на біологію чи логіку. Для деяких дослідників явища психіки зрозумілі лише тоді. , коли вони пов"язані з біологічним організмом. Такий підхід можна застосовувати при вивченні елементарних психічних функцій. Але абсолютно незрозуміло, яким чином нейрофізіологія зможе колись пояснити, чому 2 і 2 складають 4. Звідси інша тенденція, суть якої полягає в тому, щоб розглядати логічні відношення, як такі, що не зводяться ні до яких інших й використовувати їх для аналізу вищих інтелектуальних функцій. Але сама логіка, якщо її розуміти, як щось, що виходить за межі експериментально-психологічного пояснення, є аксіоматикою станів рівноваги мислення, а реальною наукою, що відповідає цій аксіоматиці, може бути лише психологія мислення.
Подвійна природа інтелекту, одночасно логічна й біологічна, - ось з чого нам слід виходити. Нашою метою є показати єдність цих двох, на перший погляд не зводимих один до іншого аспектів життя мислення.
Будь-яка поведінка, чи йде мова про дію, що розгортається ззовні, або про інтеріорізовану дію в мисленні, виступає, як адаптація або, точніше кажучи, як реадаптація. Індивід діє лише в тому випадку, коли відчуває потребу в дії тобто трапилось порушення рівноваги між середовищем і організмом, тоді дія спрямована на те, щоб знову встановити цю рівновагу. Таким чином поведінка є особливим випадком обміну між зовнішнім світом і суб"єктом. Але в протилежність фізіологічним обмінам, що носять матеріальний характер і передбачають внутрішні зміни тіл, "поведінки", що вивчаються психологією, носять функціональний характер і реалізуються на великих відстанях - в просторі (сприймання. . . ) і вчасі (пам"ять. . . ), а також за досить складними траекторіями.
Поведінка, що розуміється в сенсі функціональних обмінів, в свою чергу передбачає існування двох найважливіших і дуже тісно взаємопов"язаних аспектів : енергетичного або афективного й структурного або когнітивного. Якщо в будь-якій поведінці закладена "енергетика", що явліє собою афективний компонент, то обміни з середовищем, що викликаються цією енергетикою, передбачають існування певної форми чи структури, що визначає ті можливі шляхи, по яких проходить зв"язок суб"єкта з об"єктом. Саме в такому структуруванні поведінки й виявляється її когнітивний аспект. Сприймання, сенсомоторне научіння, акт розуміння, розсуд і т. і. - все це зводиться до того, щоб тим чи іншим чином, у тій чи іншій мірі структурувати стосунки між середовищем і організмом. Саме на цій основі всі вони об"єднуються в когнітивній сфері поведінки й протистоять явищам афективної сфери.
Афективне й когнітивне життя є таким чином нероздільними, залишаючись в той самий час різними. Те, що в житті здоровий глузд називає "почуттям" і "розумом", розглядаючи їх, як дві здібності, що протистоять одна одній, є двома різновидами поведінки, один з яких спрямований на людей, а інший - на явища й речі. При цьому кожен з цих різновидів виявляє і афективний, і когнітивний аспекти дії, аспекти, що завжди об"єднані вреальному житті й ні в якій мірі не є самостійними здібностями.
Сам інтелект не можна відірвати від когнітивних процесів. Він не є однією з структур, що стоїть поряд з іншими структурами. Інтелект - це певна форма рівноваги, до якої тяжіють усі структури, що утворюються на базі сприймання, навичок й елементарних сенсомоторних механізмів.
Таким чином, ми приходимо до переконання, що інтелект грає головну роль не лише в психіці людини, а й в її житті. Гнучка й одночасно стійка рівновага поведінки - ось що таке інтелект, що являє собою систему найбільш життєвих і активних операцій. Являючи собою найбільш досконалу з психічних адаптацій, інтелект слугує найбільш ефективним і необхідним засобом у взаємодії суб"єкта з навколишнім світом, взаємодіях, що реалізуються найскладнішими шляхами й виходять далеко за межі безпосередніх і одномоментних контактів, для того, щоб досягти попередньо встановлених і стійких стосунків. Але з іншого боку цей спосіб розмірковування забороняє нам обмежити інтелект його вихідною точкою : інтелект є для нас певним кінцевим пунктом, а в своїх витоках він невід"ємний від сенсомоторної адаптації в цілому, так само як за її межами від найнижчих форм біологічної адаптації.
Інтелект з його логічними операціями, що забезпечують стійку й водночас рухливу рівновагу між універсумом і мисленням, продовжує й завершує сукупність адаптивних процесів. Бо органічна адаптація в дійсності забезпечує лише миттєву, що реалізується в даному місці, а тому досить обмежену рівновагу між істотою, що живе в даний час і сучасним йому середовищем. А вже найпростіші когнітивні функції, такі як сприймання, навичка й пам"ять продовжують цю рівнрвагу як у часі (передбачення майбутнього, відтворення в пам"яті минулого), так і в просторі (сприймання віддалених об"єктів). Але лише один інтелект, здатний на всі відхилення й повернення в дії й мисленні, тяжіє до тотальної рівноваги, прагнучи асимілювати всю сукупність дійсності й щоб акомодувати в ній дію, яку він вивільнює з-під підкорення початковим "тут" і "зараз".
Усі інтерпретації інтелекту можна розділити на дві групи : ті, що хоча й визнають сам факт розвитку, не можуть розглядати інтелект інакше, як якусь вихідну дану, й таким чином зводять всю психічну еволюцію до поступового усвідомлення цього вихідного явища ; і ті інтерпретації, які прагнуть пояснити інтелект, виходячи з його власного розвитку.
Серед "фіксистських" теорій варто відмітити ті, які
Loading...

 
 

Цікаве