WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Самогубство і психопатичні стани - Курсова робота

Самогубство і психопатичні стани - Курсова робота

зумовлюють суїцид, і знайти відповідь на питання, чи й справді мають вони вплив на досліджуваний феномен, і який характер та особливості цього впливу.
Існують хвороби, річний показник яких в певному суспільстві залишається відносно сталим, заразом відчутно відрізняючись у кожного народу. Однією з таких хвороб є божевілля. Отож, якщо погодитися з тим, що всяка добровільна відмова від життя є виявом психічної хвороби, то проблему нашу можна вважати з'ясованою: самогубство - це всього-на-всього індивідуальне захворювання .
Цей погляд поділяє чимало психіатрів. Якщо вірити Ескіролю, "суїцид має всі ознаки душевної хвороби". "Людина важиться на своє життя лише в стані психозу, всякий самогубець є психічно хворий". Керуючись цим принципом, він доходить висновку, що самогубство не повинно каратися законом, оскільки людина вчинює його несамохіть. Фальре й Моро де Тур висловлюються майже ідентично. Останній, щоправда, навіть стверджуючи свою доктрину, робить зауваження, яке видається нам принаймні підозрілим: "Чи справедливо,- пише він,- що самогубство в усіх випадках розглядається як результат психічного збурення? Не зупиняючись детально на цьому складному питанні, скажемо в двох словах, що інстинктивно ми тим більше схиляємося до цієї тези, чим глибше вивчаємо феномен божевілля, чим ширшого досвіду набуваємо в цій ділянці й, нарешті, чим більшу кількість психічно хворих випадає нам бачити". У 1845 році на сторінках своєї брошури, яка викликала значний розголос в медичному світі, доктор Бурден підтримав цю думку, однак із ще більшим застереженням.
Ця теорія підтримувалася й буде підтримуватися двома різними способами. Або ж її прибічники стверджуватимуть, що самогубство становить собою патологічне явище sui generis, особливий вид психічного захворювання, або ж, не вирізняючи це явище в якийсь окремий розряд, розглядатимуть його як вияв одного чи навіть кількох видів божевілля, застерігаючи, однак, що він не властивий для розумово повноцінних індивідів. Першу тезу полюбляє Бурден; Ескіроль же, навпаки, вважається найбільш визнаним речником другої концепції. "Навіть попередні спостереження,- пише він,- дають змогу стверджувати, що самогубство становить у нас феномен, який залежить від цілої низки різноманітних причин і виявляється в дуже неоднакових формах; це явище не може бути показником хвороби. Суїцид визначають як хворобу sui generis, однак практика заперечує цю теорію".
Із цих двох поглядів на самогубство як душевну хворобу - другий виглядає найменш категоричним і найменш переконливим, якщо врахувати, що в його прибічників не може бути негативного досвіду. Справді, годі дослідити всі випадки самогубств і зробити висновок про вплив на них психічної хвороби. Можна хіба що розглянути окремі, часткові випадки, котрі, які численні вони не були б, все ж не зможуть служити базою для наукових узагальнень; якщо навіть протилежне не доведено,- теоретично його ймовірність залишається. Більше того, доказ на користь протилежного погляду, якщо коли-небудь його наведуть, може стати вирішальним. Якщо ж знайдуться докази, що самогубство є психічне захворювання, котре по-своєму розвивається й має власну специфіку, то питання буде з'ясоване однозначно,- всякий самовбивця є божевільний.
І все ж таки: чи й справді існує такий вид мономанії, як суїцид?
Теорія мономанії
Якщо припустити, що самогубчі нахили і є різновидом божевілля, то, будучи за своєю природою особливим і цілком визначеним явищем, вони становлять окремішний вид психічного захворювання й зводяться до одного-єдиного акту. Аби кваліфікувати їх як неодмінну ознаку патології, потрібно, щоб вони виражалися в цьому одному акті; якщо ж вони набирають множинного характеру, то їхнє визначення втрачає сенс внаслідок однієї численності. Кваліфікуючи психічні патології, традиційна термінологія визначає мономанію як обмежений вид психозу. Мономаном називають хворого, який в основному при добрім розумі, за винятком якогось одного пункту, який становить собою певну хибу локального характеру. Приміром, у якісь певні моменти в мономана виникає абсурдний ірраціональний потяг до крадіжок, пияцтва чи лихослів'я; при цьому всі інші його вчинки, як і наміри, залишаються в межах суворої норми. Отож, якщо суїцид і є психічне захворювання, то він може бути тільки мономанією, як його, врешті, найчастіше й кваліфікують .
І навпаки, деякі дослідники заявляють, що, прийнявши мономанію за особливий різновид хвороби, дуже легко можна піддатися спокусі ввести у цей розряд і самогубство./ Насправді ж цей вид захворювання, навіть згідно з визначеннями, які ми щойно наводили, характеризується тим, що воно не справляє якогось відчутного впливу на психічну діяльність. Як у мономана, так і в здорової людини, основи психіки залишаються неушкодженими; різниця в тім, що у першого спостерігається певний психічний стан, який на тлі психічних процесів винятковий своєю пластичністю. І справді, мономанія, коли розглядати її в розряді схильностей, становить собою просто перебільшену пристрасть, а якщо оцінювати її в шкалі уявлень,- нав'язливу ідею, котра, однак, набрала такої інтенсивності, що заполонила всю особистість. відібравши в неї свободу вибору. Так, самолюбство з нормального стану переростає в хворобливий, а відтак, і в манію величі тоді, коли воно сягає масштабів, у яких всяка інша психічна діяльність стає немов би паралізованою. Так що досить одного прикрого сплеску почуттів, аби порушити психічну рівновагу й викликати мономанію. Таким чином, схиляємося до висновку, що самогубство виникає під впливом якихось аномальних пристрастей, котрі раптово поглинають всю енергію чи принаймні блокують її на довгий час; з певною імовірністю можна припустити навіть, що потребуються певні зусилля такого роду, аби нейтралізувати непереборний інстинкт самозбереження. З другого боку, багато самогубців нічим не відрізняються від нормальних людей, аж поки не вчинять того жахливого акту, який уриває їхнє життя; одне слово, немає жодних підстав приписувати їм якийсь загальний психоз. Ось чому самогубство під виглядом мономанії було класифіковано як одну з психічних хвороб.
Поставимо, однак, запитання: чи справді існує таке психічнезахворювання, як мономанія? Протягом тривалого часу це явище не піддавали сумніву; психіатри одностайно й без жодних застережень погоджувалися з теорією часткової манії. Вона вважалася доведеною клінічними спостереженнями, більш того, її подавали як одну з основ психічної доктрини. вважалося беззаперечним, що психіка людини складається з чітко визначених схильностей і окремішних сил, котрі перебувають у елементарній взаємодії, але можуть діяти й ізольовано одна від однієї; тому здавалося цілком природним, що якийсь із цих чинників улягає хворобі незалежно від інших. І якщо людина має високий інтелект, але їй бракує розвинених вольових якостей, або якщо вона винятково чуттєва, але не володіє інтелектом, то чому б хворобі не впливати на її розум чи волю, залишаючи незмінною чуттєвість, чи й vice versa?
Застосовуючи такий підхід до спеціальних видів схильностей, котрі складають психіку, було зроблено висновок, що патологія може впливати або лише на схильність, або на дію, або на окрему ідею.
Нарешті, незалежно від цих часткових виявів, у мономанів спостерігається загальна психічна патологія, котра власне й становить основу хвороби, так що нав'язливі ідеї в її структурі є лише поверхові й дочасні прояви. В основі цього стану лежить або виняткове збудження, або скрайня депресія, або ж загальний розлад психіки. Як у діях, так і в мотивах спостерігається порушення рівноваги. Хворий висловлює судження, але вони позбавлені послідовності; його поведінку не можна назвати абсурдною, однак вона хаотична. Отож, не можна з певністю сказати, що патологія присутня тут лише якоюсь мірою,- як тільки хвороба
Loading...

 
 

Цікаве