WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → 1. Історичні етапи розвитку психології як науки. 2. Педагогічна діяльність В.О.Сухомлинського - Контрольна робота

1. Історичні етапи розвитку психології як науки. 2. Педагогічна діяльність В.О.Сухомлинського - Контрольна робота


Контрольна робота
з основ психології і педагогіки
Історичні етапи розвитку психології як науки
У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 - близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.
Демокріт (близько 460- 370 до н.е.) вважав, що-"душа є началом рушійним", "є особливого роду вогонь і тепло" і складається з кулястих, вогняних рухливих атомів - найдрібніших, далі неподільних часток матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.
Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотри-мувалися матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428 або 427 - 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як "ідеєю" - безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в наднебесному "світі ідей". За Платоном, істинне знання є лише результатом "пригадування душі" про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.
Отже, якщо зосереджувати увагу лише на "метафоричних образах", якими древні мислителі оздоблювали свої міркування, на тих примітивних уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок кожного, можна досить просто знецінити будь-яке з них. Якщо ж порівняння, зіставлення поглядів здійснювати на рівні суттєвого, віддати перевагу чи Геракліту, чи Демо-кріту, чи Платону неможливо.
Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причинний зв'язок тілесного й духовного, .то Платон здійснив таку ж геніальну спробу розототожнити їх, відстояти свободу духу людського. І саме спільними зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю "єдність протилежностей", ставав можливим подальший розвиток вчення про душу як предмет науки психології.
Так, Епікур (341-270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар (99- 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які відокремлюються від предметів зовнішнього світу.
Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним - ні матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу як форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль, підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття, які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес мислення розглядав як властивість незалежної від тіла "розумної душі".
Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього Середньовіччя і шанується донині.
Так, А. Августин (354-430), стверджуючи безплотність душі, її незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.
У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа (пам'ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав "інтенцією душі" і без якої ні відчуття, ні розмірковування не можуть відбуватися. Тим самим закладаються одночасно основи волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психології.
Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225- 1274) продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму - шляхом абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського з часом будуть пок-ладені в основу раціоналістичного напряму в психології.
Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний англійський філософ Ф. Бекон (1561- 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях. Відчуття, за Беконом, - матеріальний процес, що породжується зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.
В цьому ж напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII ст. Т. Гоббса (1588- 1679), який вважав, що носієм мислення
є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.
Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття психічного, свідомості, мислення, розуму - того, що не несе на собі явного релігійного "навантаження".
Сучасник Гоббса - французький філософ Р. Декорт (1596- 1650) стверджував, що існування душі й тіла - дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, "оживлює" тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги. "Оживлення" тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний грунт для вивчення природи людини на основі принципу антропологічної цілісності.
Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв'язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст. Б. Спіноза (1632- 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну
Loading...

 
 

Цікаве