WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психологія влади в інтерактивному дискурсі - Реферат

Психологія влади в інтерактивному дискурсі - Реферат

зайняти цю позицію і виявляє непокору щодо домінантних впливів іншого суб'єкта.
З погляду функцій домінування і підпорядкування така непокора може мати двоїсту природу. З одного боку, вона, безумовно, є виявом владних домагань суб'єкта, якого спонукають до підкорення. Проте з другого боку, вияв непокори досить часто може бути результатом своєрідного підпорядкування суб'єкта, який не хоче коритися саме тому суб'єктові, який вимагає від нього покори. Адже нерідко оптимальною з погляду можливостей і цілей може бути якраз поведінка,спрямована на впокорення, якщо, наприклад, таке підпорядкування є мало значущим порівняно з домінуванням в інших сферах або коли підпорядкування може бути засобом маніпуляції домінантним суб'єктом. Очевидно, в актах непокори сильніше, ніж в актах домінування, виражається психологічно напружене прагнення діяти з власної волі.
Оскільки кожний суб'єкт протягом свого існування неминуче стає об'єктом владних домагань із боку інших суб'єктів, то вияв непокори, її зміст, частота, інтенсивність стають його важливою інтерактивною характеристикою. Відсутність здатності або бажання виявляти непокору взагалі може розглядатися як визначальна ознака такого собі психологічного рабства, внутрішньо притаманної неспроможності бути самодіяльною, автономною істотою. Але й неадекватно часте й активне виявляння непокори також може бути свідченням недостатньої автономності та істотної залежності від взаємодії з іншими людьми.
Ще Адлер звернув увагу на невротичне розширення поняття примусу, коли найзвичайніші ситуації та події сприймаються невротичною особистістю як зазіхання на її індивідуальну свободу і викликають у неї заперечення й протест [2]. Відтак невротична особистість, виявляючи непокору щодо явищ, цілком нешкідливих для неї, марно й недоцільно тратить свою енергію, виявляючи непотрібну заангажованість в одні справи і не розв'язуючи справді важливих для неї проблем, через що її позиція постійно залишається неадекватно підвладною попри наполегливе прагнення влади. Натомість адекватний, психологічно обґрунтований вияв непокори може бути важливим чинником послаблення владної потуги суб'єкта - носія влади.
Сумніви щодо справжньої сили і доречності, слушності влади цю владу більшою чи меншою мірою спростовують. Тому носії влади здебільшого не люблять і бояться виявів непокори, хоча нерідко виникаючі проблеми можуть зніматися шляхом своєрідної компрометації таких виявів через надання їм неадекватного вигляду.
Узалежнення і впорядкування як дискурси взаємодії. Інтерсуб'єктна взаємодія - явище вочевидь багаторівневе й багатопланове. А коли зважити на її істотно символічний характер, то слід говорити про полідискурсивну природу такої взаємодії. Полідискурсивність означає обов'язковість і неминучість багатьох (у принципі, нескінченно багатьох) дискурсів та субдискурсів, які сукупно мають вичерпувати весь обсяг символічного тексту взаємодії. Ці дискурси й субдискурси перебувають між собою в складних ієрархічних залежностях.
Результатом акцентування владно-підвладних характеристик взаємодії стає виділення як особливо значущих двох її дискурсів: узалежнення і впорядкування. У дискурсі узалежнення відображаються взаємні намагання суб'єктів актуалізовувати і реалізовувати мотиваційно-афективні сфери їхньої психіки, що втілюються насамперед у різного роду емоційних, особистісних, психологічних залежностях. Дискурс упорядкування означає прагнення учасників взаємодії до оптимального регулювання їхніх когнітивних і поведінкових сфер відповідно до раціонально окреслюваної доцільності. Обидва ці дискурси виявляються, мають місце в найрізноманітніших аспектах інтерсуб'єктної взаємодії.
Відповідні параметри можна розглядати як дві досить незалежні шкали, що при їхньому зіставленні дають чотири можливі варіанти поєднання: домінантне впорядкування, домінантне узалежнення, підпорядковане узалежнення, підпорядковане впорядкування. Відносно очевиднішими тут є два варіанти: домінантне впорядкування, у якому втілюється організаційний компонент владних функцій, і підпорядковане узалежнення, яке відображає потребу підпорядковуваного суб'єкта скинути із себе тягар відповідальності.
Домінантне узалежнення означає не тільки і не стільки встановлення залежності підлеглих суб'єктів від панівного, скільки специфічну залежність цього панівного суб'єкта від йому підлеглих. Ще специфічнішу природу має підпорядковане впорядкування, зміст якого відображає своєрідну залежність підпорядкованого суб'єкта від суб'єкта домінантного, який має впорядкувати як спільний простір їхньої взаємодії, так і внутрішній світ підпорядкованого суб'єкта.
Якщо виходити із запропонованої схеми, то процес лідерства, наприклад, можна розглядати в розрізі двох функцій - упорядкування та узалежнення, причому з позицій обох сторін цього процесу: лідера і ведених ним осіб. Відповідно до цього результати численних досліджень особистості лідера можна поділити на такі, що відображають його здатність домінантно впорядковувати або узалежнювати інших від себе, і його особистісну придатність на те, щоб інші визнавали його за об'єкт їхнього підпорядкованого узалежнення від нього та їхнього ним упорядкування.
Узалежнення і впорядкування набувають специфічного відображення у співвідношенні біологічного і соціального. У соціально не оформленій психіці тварин мають місце виключно характеристики узалежнення (які, утім, не можна назвати дискурсом узалежнення з огляду на здогадну непритаманність символічного відображення тваринній психіці). Соціальне формування дитячої психіки насамперед означає впорядкування її взаємодії із середовищем, але це впорядкування жодним чином не усуває дії узалежнювальних механізмів, через що формування відбувається через складне поєднання обох дискурсів. Первісно біологічно зумовлені залежності соціалізуються й трансформуються в залежності психосоціальні, а впорядкування, що має соціальну природу, поширюється й на біологічний рівень існування людини.
Якщо розглядати життя індивіда як розгортання його потенційних можливостей і вести мову про його первинну і вторинну потенційність, то первинна, яка має енергетично-генезисну природу, узгоджується з дискурсом узалежнення. Натомість на етапі переходу первинної потенційності у вторинну актуалізовуються характеристики впорядкування, а згодом, на рівні вторинної потенційності, провідним знову стає дискурс узалежнення, але вже в новій якості.
Специфічним чином співвідносяться дискурси узалежнення і впорядкування в суб'єктивному світі невротичної і здорової особистості. Для здорової особистості співвідношення двох дискурсів є більш-менш оптимальним та адекватним умовам існування. Можна навіть твердити: що оптимальнішим є
Loading...

 
 

Цікаве