WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Управління як соціальний феномен - Реферат

Управління як соціальний феномен - Реферат

Європейська управлінська культура займає проміжну позицію між американською та японською культурами. З одного боку, європейці мають школи бізнесу та центри підвищення кваліфікації з управління, як американці, хоча й не в такій кількості. З іншого боку, управління як вид діяльності, якій треба навчатися, у переліку кар'єрних переваг знаходиться не на дуже високому місці і, наприклад, у Великій Британії не входить навіть у першу десятку.

Вимагає окремого розгляду радянська управлінська культура. Навіть попри десятиліття в умовах зміни епох на пострадянському просторі, ця культура, як і раніше, залишається пануючою. Для неї найбільш характерним було не одержання спеціальної управлінської освіти, а придбання ґрунтовного управлінського досвіду й особиста відданість тим, хто вас рекомендував. Як відзначали соціологи, відбулася канонізація принципу "начальству видней" (рос. - Ред.), що немов обручем сковував ініціативу та волю людей.

Радянську управлінську культуру відрізняли висока ефективність і результативність в екстремальних умовах і відносно низька в "нормальні" часи. Керівник часто переміщався з посади на посаду, кожна з яких вимагала спеціальних знань і певної освіти. Екстремальність діяльності в таких умовах ставала правилом.

Управлінську діяльність відрізняли не завжди науковий та обґрунтований характер, велика частка волюнтаристських рішень. У цілому для радянської управлінської культури була характерна пріоритетність державних проблем відносно до проблем окремої людини. Це об'єктивно вело до зневаги інтересів окремої особистості.

Прагнення вистояти та поширити іскри Жовтня далі вимагало стиснути час, піднятися над ним. Усе це додавало управлінській діяльності аврального характеру. Навіть у післявоєнний період, коли ідея світової революції явно потьмяніла, аврали, ставши пагубною звичкою, що передавалася з покоління в покоління радянських керівників, продовжували тріумфувати. Гасло перших п'ятирічок "Даєш!" було актуальним, як і колись.

Разом із тим перманентна екстремальність, діяльність за принципом "це треба було зробити вчора" дозволили виявити й ряд життєздатних рис. До них можна віднести відносну гнучкість, уміння пристосуватися до обставин, що змінилися, непередбачуваність поведінки та діяльності, готовність іти на нестандартні рішення.

Джерела радянської управлінської культури. Виклад суперечливих рис радянської управлінської культури змушує задуматися про причини такої її своєрідності. Найбільш продуктивним буде пошук відповідей в аналізі православного менталітету із властивими йому християнською смиренністю та довготерпінням, общинним характером життєдіяльності, месіанським відношенням до тих народів, що його оточували, постійною готовністю дати відсіч як наступам ворогів, так і капризам природи.

Поняття "менталітет" звичайно розглядається в декількох змістах. Менталітет (від фр. mentalite - мислення, дух, образ, дія) - сукупність базових і досить стабільних психологічних орієнтирів, життєвих установок, моделей поведінки, традицій, звичок і навичок, що успадковані від минулих поколінь і властиві даній соціальній групі та визначеній культурній традиції. Зазвичай указують на такі риси менталітету, як соціально-психологічні явища:

він включає не цілком усвідомлювані, нечітко сформульовані ідеї та принципи;

йому властива лише невизначена змінюваність без порушення сутнісних основ;

він не детермінований (у всякому разі, не цілком) соціальним ладом і виробничими відносинами;

він обумовлює відродження на принципово новому соціальному ґрунті старих стереотипів поведінки та легко їх закріплює;

він слабко піддається впливові ідеологічних засобів (вони здатні лише активізувати визначені аспекти, але в більшому ступені виявляють і висвітлюють їх, ніж створюють).

Для радянської управлінської культури східнослов'янський менталітет став благодатним ґрунтом, що надав дивну своєрідність і живучість цій культурі. Його формування було визначено деякими соціально-економічними та природними умовами.

Східні слов'яни починали свою історію, кажучи словами історика С. Соловйова, "на незайманому ґрунті, на якому історія, цивілізація іншого народу не залишила жодних слідів". Крім того, перебування "на краю" Європи не дозволило "далеким" впливам інтенсивно та серйозно впливати на слов'янський народ.

На формуванні слов'янського менталітету дуже сильно вплинули величезні масштаби території країни, що обумовлюють соціально-психологічну далекість периферії від центра ("до Бога високо, до царя далеко"). Це найчастіше призводило до вимушеної "вольниці" дій, що граничила із самоправністю та беззаконням. Важливу роль зіграло також різноманіття національних культур народів Росії (останнє, до речі, обумовило повагу й терпимість до інших культур і народів). Моральним стрижнем традиційної слов'янської ментальності були православні цінності.

Природа і насамперед ліс, степ і ріка як основні стихії, кажучи словами історика В. Ключевського, "прийняли живу і своєрідну участь у побудові життя та понять слов'янської людини". Саме стихія природи розвила у слов'янській людині "спритність у дрібних утрудненнях і небезпеках, звичку до терплячої боротьби з негодами та нестатками".

Слов'янська ментальність формувалася в умовах спілкування як з європейськими, так і з азіатськими народами, що вже саме по собі було феноменально. Серйозний вплив зробило більш ніж двохсотлітнє монголо-татарське ярмо: лихе молодецтво, постійне розширення зони проживання, волелюбність.

Якими ж є своєрідні риси східноєвропейського менталітету, що показали його несхожість на все інше? До головних віднесемо такі:

суперечливість, крайності та коливання. У нашому менталітеті вони зрослися дуже міцно. Вони і є найбільш помітною рисою слов'янського характеру. "Своєю звичкою коливатися та лавірувати між нерівностями шляху та випадками життя великорос часто робить враження непрямоти, нещирості", - підкреслював В. Ключевський. У всьому доходимо не до суті, а до краю, як сказав поет Б. Пастернак. І тут, на краю, слов'янська людина починає усвідомлювати себе.

Великороси за своєю натурою - максималісти. Вони звикли з однієї крайності впадати в іншу. Релігійність, що доходила до фанатизму, й атеїстична вакханалія; особливе шанування держави, благоговіння перед владою й анархічні бунти, безглузді погроми, обов'язкове повалення вчорашніх кумирів. Народ у постійному пошуку "золотої середини" - так характеризують великоросів закордонні аналітики;

життєздатність і рухливість, перманентний рух плоті та блукання духу. Російський народ - це народ, що рухається, народ-подорожанин. Історично на його величезній території завжди відбувалося розселення. Чи не кожне нове покоління переходило на нові землі. Як відзначає М. Князєва, якщо західні народи жили там, де народилися, і змушені були освоювати свій клаптик землі, що породжувало стійкість, обґрунтованість, то російська людина завжди була готова взяти торбинку й піти кудись удалину. Не випадково один із провідних глибинних символів російської культури - Дорога;

схильність до авралів і поривів у діяльності, благоговіння перед стихією та небажання планувати своє майбутнє. Як писав В. Ключевський, у душі росіянина два початки: ледаче "лежаніє" та блискавична діяльність. Він пояснював це природно-кліматичними причинами. Довга бездіяльність, коли людина була змушена просто дивитися в білу безмовність і думати. І короткий проблиск теплої, ясної погоди, коли треба дуже швидко, стрімко, часто "на либонь" щось зробити.

Природа привчила слов'янську людину більше думати про пройдене і менше заглядати в майбутнє. "У боротьбі з несподіваними заметілями та відлигами, з непередбаченими серпневими морозами та січневою сльотою вона стала більше обачною, ніж завбачливою, вивчилася більше зауважувати наслідки, ніж ставити цілі, - підкреслює В. Ключевський;

непередбачуваність дій та вчинків, що випливає з "неможливості розрахувати наперед, заздалегідь намітити план дій і йти до наміченої мети". Великорос "кращий на початку справи, коли ще не впевнений у собі та в успіху, і гірший наприкінці, коли вже досягне деякого успіху й приверне увагу: непевність у собі збуджує його сили, а успіх упускає їх. Йому легше здолати перешкоду, небезпеку, невдачу, ніж із тактом і достоїнством витримати успіх; легше зробити велике, ніж освоїтися з думкою про свою велич" (В. Ключевський).

Це визначило схильність швидко сприймати все нове, незвичайне і так само швидко холонути у своєму відношенні до цього нового. Як і всяке достоїнство, це могло перетворитися у щось протилежне. Одним з таких вивертів було самодурство влади. Людина влади, осягаючи якусь ідею, починала в ім'я цієї ідеї трощити навколо себе все живе, йшла, знову ж, до краю, до необоротності. Тріумфував принцип "Якщо ідея не стикується із життям, то тим гірше для життя";

Loading...

 
 

Цікаве