WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психологія управління діяльністю підлеглого - Реферат

Психологія управління діяльністю підлеглого - Реферат

Існує кілька соціально-психологічних механізмів соціалізації:

ідентифікація - це ототожнення індивіда з деякими людьми або групами, що дозволяє засвоювати різноманітні норми, відносини та форми поведінки, які властиві навколишньої дійсності. Прикладом ідентифікації є статево-рольова типізація - процес надбання індивідом психічних особливостей і поведінки, характерних для представників певної статі;

наслідування є свідомим або несвідомим відтворенням індивідом моделі поведінки, досвіду інших людей (зокрема манер, рухів, учинків тощо);

навіювання - процес неусвідомленого відтворення індивідом внутрішнього досвіду, думок, почуттів і психічних станів тих людей, з якими він спілкується;

соціальна фасилітація - стимулюючий вплив поведінки однієї людини на діяльність інших, у результаті якої їхня діяльність протікає вільніше й інтенсивніше (фасилітація означає "полегшення");

конформність - усвідомлення розбіжності в думках із оточуючими людьми та зовнішня згода з ними, що реалізована в поведінці.

Для процесу соціалізації вкрай важливі певні інститути, тобто ті конкретні групи, у яких особистість залучається до системи норм і цінностей і які виступають своєрідними трансляторами соціального досвіду. Як інститути соціалізації найчастіше розглядаються родина, дошкільні дитячі установи, школа, трудовий і військовий колективи, політичні партії та організації, неформальні об'єднання, групи "за інтересами", спільнота однолітків, засоби масової комунікації тощо.

Традиційні інститути соціалізації складалися стихійно, а їх функції багаторазово змінювалися та накладалися один на одного. Усі вони поліфункціональні, а пропоновані до них нормативні вимоги не завжди відповідають їхнім реальним можливостям. Крім того, кожний із цих інститутів перебуває у процесі складної та суперечливої еволюції.

Роль різних інститутів соціалізації на різних вікових стадіях неоднакова. Родина, яка грає головну роль на ранніх стадіях соціалізації, поступово поступається своїм місцем шкільним, трудовим, військовим колективам, різним неформальним групам. У більш пізньому віці, у післятрудовій стадії, родина знову виходить на перше місце за своєю значущістю для індивіда. Щоби координувати зусилля цих інститутів, керівникові потрібно чітко уявляти собі можливості та тенденції розвитку кожного з них.

Родина - найважливіший інститут соціалізації. Однак сучасна родина не має тієї самодостатньої ролі, на яку вона претендувала в попередню епоху. Позначаються як розвиток суспільного виховання (дошкільні установи, дитячі сади, школи тощо), так і зміна самої родини: зменшення стабільності, малодітність, ослаблення традиційної ролі батька, трудова зайнятість жінки тощо.

Міняється і стиль внутришньосімейних відносин. Катастрофа авторитарного виховання зробила взаємини батьків і дітей м'якше, інтимніше, індивідуально й емоційно важливішими для обох сторін. Сьогодні мова йде вже не про батьківську владу, а про моральний авторитет батьків. Такий авторитет підтримувати набагато сутужніше, ніж владу, що опирається на силу. Індивідуалізація відносин підвищує їхню психологічну значущість, але одночасно робить їх більш тендітними, особливо в підлітковому віці, коли діапазон і вибір спілкування в дітей розширюється.

Радикальні зрушення відбуваються в системі чоловічих і жіночих соціальних ролей у родині, відбувається злам їхньої традиційної диференціації. Споконвіку чоловік уважався головним годувальником і здобувачем у родині, тоді як жінка-мати господарювала, виховувала дітей і підтримувала в родині певний емоційний тонус. Сьогодні розподіл обов'язків у родині всі частіше залежить не стільки від статі, скільки від індивідуальних особливостей чоловіка та жінки. У принципі це прогресивно. Але в результаті цих змін особливо складною та проблематичною стала роль сучасного батька. Це не могло не позначитись на молоді, серед якої багато слабких духом, інфантильних, не здатних на лідерство.

Істотно змінилося і становище школи. На початку Нової доби вчитель "привласнив" собі частину батьківських функцій. Деякі його функції стали проблематичними. Авторитет учителя сьогодні більше залежить від його особистих якостей, ніж від його положення. Засоби масової комунікації та позашкільні установи, розширюючи кругозір і діапазон інтересів учнів і у цьому сенсі доповнюючи школу, одночасно становлять їй свого роду конкуренцію. Міська школа зараз рідко є осередком всього культурного життя старшокласників. Досить складна в сучасних умовах і проблема індивідуалізації виховання та навчання в рамках масової школи, що працює найчастіше у дві зміни.

У міру того як збільшується час, проведений дітьми та підлітками поза родиною та школою, зростає питома вага суспільства однолітків, яке в багатьох випадках переважує вплив учителів і батьків. Однак і воно неоднорідне. З одного боку, це керовані та спрямовані дорослими навчальні, виробничі, спортивні та інші організації. З іншого боку, різноманітні стихійні неформальні співтовариства, здебільшого різновікові та змішані в соціальному відношенні. Чим сильніше заорганізовані старшими офіційні молодіжні організації, тим важливішим і привабливішим стає неформальне спілкування. Відмова від систематичного вивчення неформальних юнацьких груп, їх молодіжної субкультури - одна з головних причин неефективності роботи з підлітками.

Поняття про психосоціальні кризи. Соціалізація особистості - процес складний і суперечливий, у ньому доводиться постійно переборювати численні перешкоди та кризи. Відповідно до теорії психосоціального розвитку американського психолога Е. Еріксона, розвиток людини складається із трьох взаємозалежних, хоча й автономних процесів: соматичного розвитку, що досліджується біологією, розвитку свідомого "Я", що досліджується психологією, і соціального розвитку, що досліджується суспільними науками.

Основний закон розвитку - "епігенетичний принцип", відповідно до якого на кожному новому етапі розвитку виникають нові явища та властивості, яких не було на попередніх стадіях процесу. Перехід до нової фази розвитку протікає у формі "нормативної кризи", що зовні нагадує патологічні явища, але насправді виражає нормальні складності росту. Перехід на нову фазу розвитку можливий тільки на основі вирішення основного протиріччя, властивого попередній фазі.

У цілому людина протягом життя переживає вісім глобальних психосоціальних криз, специфічних для кожного віку (причому шість із них властиві в період життя до 20-25-ти років). Суть кризи становить внутрішньоособистісний конфлікт між протилежними станами свідомості та психіки. Успішний результат цих криз визначає можливість подальшої соціалізації та наступного розквіту особистості. Невдале розв'язання однієї з цих криз приводить до того, що, розв'язуючи наступну кризу, людина змушена розв'язувати протиріччя, властиві не тільки для даної кризи, а й для попередніх. Однак це дається набагато сутужніше. Це утруднює процес соціалізації та наприклад, пояснює таке соціально-психологічне явище, як більш пізне дорослішання, соціальна пасивність тощо.

Першу кризу (довіра - недовіра) людина переживає в дитинстві - на першому році життя. Вона пов'язана з тим, задовольняються чи ні основні фізіологічні потреби дитини людиною, яка доглядає за нею. У випадку задоволення потреби у спілкуванні й інших життєво важливих потреб, взаємної прихильності в дитини розвивається почуття глибокої довіри до навколишнього світу. У випадку поганого спілкування матері з дитиною - ігнорування, її зневаги, позбавлення любові, занадто раннього або різкого відлучення дитини від грудей у дитини формується недовіра до навколишнього світу. Таким чином, розвиток дитини визначається майже винятково спілкуванням із нею дорослих людей, у першу чергу матері. У процесі вирішення першої кризи вже можуть виникнути передумови до прояву в майбутньому прагнення до людей або відстороненості від них.

Друга криза (самостійність - сумніви в собі та сором) переживається в ранньому дитинстві - у віці від одного до трьох років. Вона пов'язана з першим досвідом навчання, особливо з розвитком найпростіших рухових навичок (наприклад, ходіння), із приученням дитини до охайності. Якщо батьки розуміють дитину та допомагають їй, не позбавляючи її можливості проявляти самостійність, дитина отримує досвід автономії. Навпаки, занадто строгий або занадто непослідовний зовнішній контроль призводить до розвитку в дитини сором'язливості або сумнівів, пов'язаних, головним чином, зі страхом утратити контроль над власним організмом. Дитина почуває свою непристосованість, сумнівається у своїх здатностях, відчуває втрати. Слабко розвинена мова, є сильне бажання приховати свою ущербність від оточуючих.

Третя криза (ініціатива, активність - почуття провини, пасивність) відповідає другому дитинству (із трьох до шести років). У цьому віці відбувається самоутвердження дитини ("Я - сам"), активне вивчення навколишнього світу, наслідування дорослим, уключення в статево-рольову поведінку (наприклад, нагадування хлопчикам "Ти ж чоловік, а чоловіки не плачуть" найчастіше допомагають набагато більше інших виховних засобів). Плани, які вона постійно будує і які їй дозволяють здійснити, сприяють розвитку в неї почуття ініціативи. Навпаки, переживання повторних невдач і безвідповідальності можуть призвести її до пасивності та почуття провини.

Loading...

 
 

Цікаве