WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Прагнення до влади як одна з характерних форм вияву людської агресивності - Реферат

Прагнення до влади як одна з характерних форм вияву людської агресивності - Реферат

Адлер і Хорні приходять до висновку, що прагнення до влади є абсолютним злом. Воно не тільки є однією з основних причин соціальних катаклізмів (війн, революцій і т.п.), але, якщо згадати його побічні прояви: улесливість, підлабузництво, кар'єризм та інші, є найбридкішим явищем повсякденного життя, якого суспільство ніяк не може позбутися. Як зазначає у цьому зв'язку Адлер, "прагнення до особистої влади є згубною марою, що отруює спільне життя людей. Той, хто бажає людської спільності, повинен відмовитись від прагнення володарювати над іншими"[1, с.204].

Воно тим більш небезпечне, що, як правило, має прихований, завуальований характер. Інтереси окремої особистості, яка прагне до реалізації своїх владних амбіцій, дуже часто видаються за інтереси народу, держави і т.п. Це не дає суспільству можливості вчасно розпізнати загрозу й запобігти їй. Тим більше що в арсеналі політичної влади сьогодні є безліч різних політичних технологій, які не тільки дають можливість приховати справжні агресивні наміри, але й цілеспрямовано маніпулювати масами. "Сучасний стан нашої культури і нашої свідомості, - підкреслює Адлер у роботі "Більшовизм і психологія", - усе ще дозволяє принципу влади таємно домагатися свого під маскою почуття спільності. Відкрите, прямолінійне використання сили не популярне й тепер уже небезпечне, воно знаходить симпатію хіба що в істеричних натур. Тому нерідко насильство відбувається з посиланням на право, звичай, волю, благо пригноблених, в ім'я культури" [5, с.211].

Політична влада, - вважає Адлер, - обернула ці гуманні суспільні ідеали з мети на засіб задоволення своєкорисливих антигромадських інтересів, зокрема "... націоналізму й імперіалізму, які хитрістю й підступництвом скористалися істиною почуття солідарності у своєму прагненні до панування й властолюбства" [Там само, с.210].

Усвідомлюючи ту негативну роль, яку відіграє зазначений феномен у житті людини та суспільства, Адлер та Хорні вважають за необхідне зайнятись його серйозним науковим дослідженням. Тим більше, що він, на їх думку, має психологічну зумовленість. "Боротьба за владу, - зазначає Адлер, - має, отже, психологічну сторону, зображення якої видається нам сьогодні настійним обов'язком" (курсив мій. - А.Д.) [Там само, с.211].

Своє першочергове завдання вони вбачають у пошуку причин цього згубного для людини й людства феномена. Вони пов'язують його виникнення з відчуттям неповноцінності індивіда або навіть широких мас. "Індивідуальна...психологія стверджує, - підкреслює Адлер у "Спасінні людства...", - що найважливіший ключ до розуміння проблем індивіда та мас лежить у відчутті неповноцінності або в так званому комплексі неповноцінності та його наслідках. Сьогодні це визнається всіма напрямками психології й психіатрії. Ми вважаємо, що кожен історичний факт, кожна фаза культурного розвитку є успішною, а іноді марною спробою усунути відчуття неповноцінності індивіда або групи..." [2, с.47-48].

Якщо виникнення названого комплексу неповноцінності у індивіда Адлер пов'язує з фізичними або моральними вадами людини, то причини його появи у мас він пояснює політичними, економічними та іншими соціальними чинниками. "Ця теза, яка є правильною щодо фізичних вад, - зазначає він, - є також вірною щодо будь-якої соціальної або економічної неповноцінності, що може викликати почуття знедоленості, яке, в кінцевому підсумку, призведе до ворожого ставлення до всього світу" [7, с.64].

Такі ж погляди ми знаходимо в "Невротичній особистості" Хорні. Вона, так само як і Адлер, виходить з того, що "невротичне прагнення до влади народжується з тривожності, ненависті й відчуття власної неповноцінності...Пошук влади є... захистом від безпорадності та почуття власної незначності. Цю останню функцію він поділяє з пошуком престижу" [21, с.128, 134].

Таким чином, прагнення до влади розглядається Адлером та Хорні в якості засобу компенсації тієї чи іншої неповноцінності, як окремого індивіда, так і великих соціальних груп. Так, Адлер зазначає, що "прагнення до влади у мас, так само як і в індивіда, є відображенням відчуття неповноцінності, нерівноцінності. Тому масові рухи можна правильно зрозуміти у перспективі індивідуальної психології. Вона показує, що прагнення до верху, яке пронизує все людство, має своє першоджерело в індивіді" [2, с.49].

Названий комплекс неповноцінності, з якого, нібито, походить прагнення до влади, на думку Адлера і Хорні, починає формуватися вже в ранньому дитинстві. Так, Адлер дає таку інтерпретацію походження цього феномена: "Я маю коротенько висвітлити, яким чином мета – богоподібна перевага – перетворює ставлення індивіда до свого оточення, робить його войовничим і як у боротьбі людина прагне наблизитися до мети шляхом прямої агресії або по спрямовуючій лінії обережності. Якщо простежити за ходом розвитку цієї агресії з раннього дитинства, то, як правило, можна виявити фундаментальний факт, який служить її причиною: протягом усього періоду розвитку дитині властиве почуття неповноцінності стосовно батьків, братів і сестер й оточуючих" [4, с.20-21].

Хорні дає дещо іншу інтерпретацію походження цього феномена. Вона виходить з більш широких передумов, які узагальнює у понятті "базальної тривоги". Ця остання, на думку Хорні, є фундаментальною основою психічної організації всіх індивідів, визначає нібито всі їх потяги й насамперед "нав'язливе прагнення до любові і прихильності й прагнення до влади..." [20, с.164].

Таким чином, комплекс неповноцінності, на погляд Адлера та Хорні, має цілком соціальну зумовленість. Основну причину виникнення цього феномена вони пов'язують або з умовами виховання дитини (Адлер), або з соціальними умовами існування людини (Хорні). Але обидва вони акцентують увагу на ворожому соціальному оточенні. "Сучасна психологія, - зазначає Адлер у "Більшовизмі...", - показала нам, що риси честолюбства, прагнення до влади й панування над іншими... не бувають уродженими й незмінними. Скоріше вони прищеплюються дитині в ранньому віці; вона мимоволі сприймає їх з атмосфери, просякнутої властолюбством. У нас, як і раніше, в крові прагнення до втіхи владою, а наші душі - іграшки в руках властолюбства. Врятувати нас може тільки одне: недовіра до будь-якого панування. Наша сила в переконанні, в організуючій енергії, у світогляді, але не в силі зброї й не в дискримінаційних законах (курсив мій. – А.Д.)" [5, с.212].

Однак тут він стикається з тією проблемою, що прагнення до влади окремих осіб, які наділені непомірним честолюбством, знаходить своїх палких прихильників у найширших масах. Без них реалізація цієї честолюбної мети була б неможлива. "Але як пояснити, - запитує Адлер, - що жадоба влади кількох людей знайшла готових слуг і прихильників? Не інакше як і в них властолюбство було в крові! Через внутрішнє переконання вони теж перебували там, де приваблива була влада, тому що вони теж сподівалися, що з посиленням влади їхніх володарів збудуться і їхні властолюбні надії" (курсив мій. – А. Д.) [Там само, с.209].

Єдиний вихід зі створеної ситуації він бачить у розвитку в людей почуття спільності, солідарності одного з одним. "Якщо й існує засіб повернути все назад, то тільки спогад про диво почуття спільності, що ми повинні здійснити і якого ніколи не можна досягти за допомогою влади" [Там само, с.213].

Ідеальним засобом для вирішення цього актуального завдання Адлер вважає побудову соціалістичного суспільства. Він виходить з того, що "соціалізм найглибшим чином укорінений у почутті спільності, він є древнім голосом людства, що став світоглядом, найбільш чистим і практичним у наш час вираженням почуття солідарності" [Там само, с.213]. Але, на його думку, це повинен бути соціалізм із "людським обличчям", де на першому плані перебували б інтереси окремої людини, а не політизованої маси. Саме тому він відкидає, і цілком справедливо, більшовицьку модель соціалізму, що була нав'язана народу купкою властолюбних диктаторів. "Більшовизм, - підкреслює Адлер, - є самогубством почуття солідарності... Нам не потрібна жорстка форма, ми бажаємо духа і нового слова соціалізму. А це означає: розвитку та дії почуття спільності!" [Там само]

Разом з тим він усвідомлює, що на шляху реалізації цієї благородної мети сьогодні все ще стоїть безліч перешкод як суб'єктивного, так і об'єктивного характеру. На думку Адлера, залишають бажати кращого ті суспільні ідеали, на які дотепер орієнтуються люди. "Тому що типовим ідеалом нашого часу, - зазначає він, - як і раніше залишається ізольований герой, для якого всі інші люди - об'єкти. Ця психічна структура зробила для людей світову війну прийнятною, змушуючи їх захоплюватися невтримною величчю переможного воїна. Почуття спільності потребують іншого ідеалу, ідеалу святого, очищеного від фантастичних шлаків, що виникли з віри в чудеса. Ні школа, ні життя надалі вже нездатні усунути міцно вкорінене, надмірне прагнення до самоутвердження за рахунок інших" [Там само, с.215-216].

Loading...

 
 

Цікаве