WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психодіагностика: історія розвитку, суть, етапи формування - Курсова робота

Психодіагностика: історія розвитку, суть, етапи формування - Курсова робота

до тривалого - філософського етапу історії психології.
Філософський етап
Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давнього світу (ранньокласові суспільства на Давньому Сході, в Греції та Римі до н. є. та на початку н. е.). Ситуація продовжує розглядатись як така, що визначає поведінку людини, та водночас вона протиставляється людині, яка вже може відсторонюватись від неї. Варіанти такого розуміння спостерігаються у мислителів Давнього Китаю, Давньої Індії та Давньої Греції.
У психології Давнього Китаю ситуацію тлумачать як традицію (від лат. traditio - передача) - стійкі форми поведінки, успадковані від попередніх поколінь. Вона перебуває у конфлікті з учинком, що виникає на ґрунті традиції, але може заперечувати її. Цей конфлікт знаходить своє розв'язання у вченнях про дао (кит. "закон") - засаду буття, що спрямовує поведінку людини (Лаоцзи, Кун Фуцзи). Оскільки традиція ґрунтується на дао, то вважається за доцільне всіляко дотримуватись її, щоб не дезорганізувати суспільне й індивідуальне життя. Підтримання традиції вчинком є поверненням людини до дао, яке робить її досконалою, справедливою, об'єднує з іншими людьми. Висловлюються думки щодо необхідності осо-бистого внеску людини в традиції (Сюньцзи) - крок до визнання власної активності людини.
У психології Давньої Індії ситуативний компонент вчинку набуває вигляду страждання - переживання людиною життєвих труднощів. Учинок, у зв'язку з цим, є актом звільнення від страждань та поєднання з першоосновою буття. Пошукам способів такого звільнення присвячено вчення про карму (санскр. - діяння, відплата) - силу, що закріплює вплив учинків на характер теперішнього і наступного існування людини. Віра в карму спрямовує людину до самопізнання, що відбилося у староіндійських текстах Упанішад та в буддизмі. Там, зокрема, твердиться, що шлях до блаженного буття людини пролягає через нірвану (санскр. - заспокоєння, згасання) - звільнення від поневолювального впливу власної психіки та проникнення в серцевину буття. Це стан відчуженості від зовнішнього світу, відсутності бажань, цілковитої задоволеності. Зовнішній і внутрішній світ людини знецінюється, що відкриває можливість злиття людини з вищим буттям - Брахманом. Для цього вона мусить займатися самовдосконаленням - утримуватись від життєвих насолод, володіти своїми тілом і душею.
Давньогрецька (антична) психологія, перебуваючи у межах розуміння конфліктності ситуації, протиставляє внутрішнє, ідеальне, та зовнішнє, матеріальне. Відтепер через усю історію психології проходить боротьба двох протилежних напрямків філософської думки - ідеалізму, що визнає первинність ідеї, душі, та матеріалізму, який стверджує вторинність цих явищ щодо матеріальної першооснови. В давньогрецькій психології взаємо-відношення ідеального і матеріального нерідко ілюструється на прикладі двох світів - мікрокосмосу і макрокосмосу.
Душа, з матеріалістичних позицій, - це мікрокосмос, що складається з тих самих елементів - атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі (Демокріт). Вона невіддільна від тіла, є його формою і способом організації, має складну будову (Арістотель). З ідеалістичних позицій душа характеризується як ув'язнена тілом, та все ж безсмертна, у своїх досконалих виявах злита з ідеальною вищою істотою (Платон ). У пізніших ученнях - стоїцизмі, скептицизмі, неоплатонізмі - розробляється ідея про спільне походження мікро- і макрокосмосу та здійснюється спроба вийти за межі конфліктності ситуації: у першому випадку - за рахунок стійкості людини, у другому - шляхом скепсису як підґрунтя душевного спокою, в третьому - шляхом злиття окремої душі з Верховною сутністю.
Антична психологія також протиставляла людей, як смертних істот, богам - безсмертним. Цим зроблено крок до усвідомлення колізійності (лат. collisio, від collido - стикаюсь) ситуації, що стало головним змістом психології середніх віків (V - середина XVII ст.).
Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнсько-го, світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло. Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з притаманними йому природними потягами, - несумісним з Божою сутністю. Предметом аналізу стають віра, надія, любов - переживання людиною колізійності свого буття. Перед лицем всевидющого Бога людині лишається вірою заслужити його милість. Вона відчуває себе пасивною істотою, що несе в собі споконвічну гріховність. З'являється вчення про внутрішній досвід - збагачення людської душі шляхом її самовдосконалення (Августин). Активно дискутується проблема свободи волі - здатності людини діяти самостійно, приймаючи власні рішення. Свобода волі або ж визнається (ФомаАквінський), або заперечується (Еріугена).
Отже, і в середньовічній психології людина залишається на рівні ситуа-тивних вчинкових відношень, не підносячись до розуміння власної активнос-ті як джерела життя. Проте усвідомлення колізійності ситуації, в якій вона перебуває, зумовлює перехід до пізнання внутрішнього світу людини, а отже, до мотивації вчинку. Мотиваційне визначення вчинку охоплює значний проміжок часу - добу Відродження (XIV - XVI ст.), Бароко (XVII ст.) та Просвітництво (XVIII і початок XIX ст.). Колізійність буття змушує людину шукати засобів її подолання не у релігії, а в самій собі.
Усвідомленням мотиву як компонента вчинку відзначається арабська психологія (Ібн Сіна, Газалі). Для неї внутрішні підстави поведінки - природне явище. У вигляді злісного індивідуалізму (наприклад, прагнення до наживи) воно заважає людині з'єднатись з Верховною сутністю, зумовлює фаталізм її поведінки. Шлях до звільнення людини від природних обмежень - у знанні як найвищій людській цінності. До мотивації вчинку звертається й психологія Київської Русі, яка стверджує наявність соціального фаталізму, але наголошує на необхідності боротьби з ним (Володимир Мономах).
Психологія західноєвропейського Відродження, розвиваючи цю ж дум-ку, розв'язує проблему титанізму - підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макро-космосом. Усвідомлення себе титаном - величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків - зв'язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. individuum - неподільне) - неповторності властивостей титана (Піко делла Мірандола, Еразм Роттердамський, Макіавеллі), що знайшло яскраве відображення у мистецтві Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело). Психологію Відродження пронизує гуманізм (від лат. humanus - людяний) - ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей.
У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. vfvXTi - душа і vyoC, - учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ - душу людини. У художній літературі Відродження з'являється тема "фаустівськоїдуші" -людини, яка, долаючи внутрішні суперечності, хоче пізнати світ і саму себе. Вона прагне ідеалу (від гр. ібєсс - поняття, уявлення) - досконалих зразків індивідуального і суспільного життя і страждає від суперечностей між ідеальним і реальним. Славнозвісний Дон Кіхот Сервантеса живе
Loading...

 
 

Цікаве