WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психодіагностика: історія розвитку, суть, етапи формування - Курсова робота

Психодіагностика: історія розвитку, суть, етапи формування - Курсова робота

реакцій але тривалості, силі, знаку і змісту емоцій. Діагностика мотиваційних процесів - це оцінка вигляду і інтенсивності мотивів, спонукаючих індивіда до дії.
Процеси регуляції здійснюються завдяки складним системам нервових зв'язків (динамічні стереотипи), що виробляються протягом життя людини. Ці механізми регуляції забезпечують стійкість і організованість людської поведінки. Для опису механізмів регуляції автор пропонує виділяти два класи динамічних схем: операційні (системи навиків, умінь, знань) і динамічні (особові прояви). Особа характеризується Рейковським як особлива система, завдяки якій людської поведінки набуває постійність, специфічність і орієнтацію на певну мету. Мета діагнозу особи - не тільки визначення джерел патології, але і зон ефективного функціонування.
У діагностиці генезису механізмів регуляції Рейковський особлива увага приділяє вивченню "історії дидактичних процесів" індивіда, важливої для аналізу придбаних знань і умінь, а також рекомендує уважно вивчати "історію виховних процесів", в якій формуються системи очікувань, потреб і відносин. При аналізі "історії дидактичних процесів слід спиратися на хронологію освіти, а впорядкування історії виховних дій можливе в ході детального анамнестичного інтерв'ю.
Представляє інтерес співвідношення діагнозу медичного і діагнозу психологічного, що дозволяє глибше зрозуміти особливості останнього. Основне в медичному діагнозі - визначення і класифікація наявних проявів захворювання, які з'ясовуються через їх зв'язок з типовим для даного синдрому патофізіологічним механізмом. При постановці медичного діагнозу зазвичай не виникає питання про те, що саме викликало такі, а не інші розлади, оскільки відповідь міститься у вже готовій етіологічній характеристиці хвороби (Watson, 1963; Sanocki, 1978; і ін.).
Відомо, що значна частина діагностичних методик розроблялася відповідно до потреб клініки. Тому найбільш розробленими в сучасній психодіагностиці вважаються уявлення про клінічно-психологічний діагноз. Узагальнюючи погляди різних дослідників, А. Льовіцкий до основних завдань клінічно-психологічний діагнозу відносить опис порушень поведінки, що виявляються у обстежуваного в його професійному, сімейному житті, спілкуванні з людьми, а також що виявляються в ході дослідження; з'ясування лежачих в їх основі психічних дисфункцій в області мотивації і пізнавальних процесів; визначення значення психологічних механізмів в генезисі наявних порушень, а саме: обумовлені порушення ситуаційними або особовими чинниками; у якому ступені розладу особи детерміновані органічними чинниками, а в якій - психологічними (Le-wicki, 1969, р. 81У
У західній літературі неодноразово обговорювалося питання про те, чи повинен клінічно-психологічний діагноз обмежуватися виявленням порушень поведінки (тобто вивчати тільки той фрагмент психічної діяльності, який з тієї або іншої причини виявився порушеним) або представити повну картину особи, виділивши в ній елементи з тимчасовою (стійкою) дисфункцією. Багато відомі клінічні психологи (Shapiro, 1957; Eysenck, 1960; і ін.) наполягають на парціальній діагностиці, вважаючи, що обстеження особи "в цілому" повинне припускати взаємозв'язок окремих психічних функцій, який нібито не доведений, вимагає підтвердження. Таку точку зору слід визнати помилковою, не відповідною сучасному стану психологічних досліджень. Реалізація особового підходу в клінічно-психологічному діагнозі в тій мірі, в якій це здійсненно сьогодні, дозволяє не тільки уникнути багатьох помилок. Лише на цій основі можливі прогноз і вироблення ефективних (рекомендацій для реабілітаційної або психотерапевтичної роботи. Сказане, звичайно, не слід розуміти в тому сенсі, що для парціального діагнозу немає місця в роботі психолога (докладніше про рівні діагнозу див. в розділі "Психодіагностичний процес").
Клінічний і психологічний діагнози не повинні конкурувати один з одним. А. Льовіцкий (1969), підкреслюючи необхідність співпраці лікаря і психолога, відзначає, що у ряді випадків психологічний діагноз повинен ґрунтуватися на клінічному. У клінічному діагнозі психолог знаходить відомості про ті або інші розлади, які можуть "психологічним шляхом" вплинути на порушення поведінки. У свою чергу лікар повинен враховувати дані, отримані психологом. Це дозволяє подолати достатньо типовий для медичного мислення прямий перехід від властивостей нервової або ендокринної системи, конституції, темпераменту до особливостей особи, відновити найважливіше з втрачених при такому переході ланок - формування психічних властивостей особи. Так, виявлене у хворого епілепсією органічне ураження головного мозку (клінічний діагноз) нерідко розглядається як причина змін особі, що є у нього. При цьому ігнорується те, що хворий знаходиться в складній соціальній ситуації, соромиться проявів хвороби, порушується його контакт з людьми, що разом з іншими чинниками і визначає риси так званої "епілептичної особи")
У психіатрії обмеженість нозологічного (синдромологического) діагнозу особливо виразно усвідомлюється у зв'язку із завданнями реабілітації психічно хворих. У зв'язку з розробляється теорія функціонального діагнозу. Цей діагноз складається з трьох частин: клінічною, психологічною і соціальною (М. М. Кабанів, 1978; і ін.). Функціональний діагноз дає лікареві не тільки "назву" хвороби, але і дозволяє відповісти на питання про те, у кого(якій особі) і в якому середовищі (соціальне мікросередовище) виникає хвороба)
В психологічному діагнозі, на відміну від медичного, ми стикаємося з необхідністю з'ясування у кожному окремому випадку того, чому дані прояви виявляються в поведінці обстежуваного, які їх причини.
Можна уявити собі, що у міру збагачення психологічного знання елемент з'ясування в психологічному діагнозі, в усякому разі в поточній практичній роботі, не матиме такого істотного значення. Сьогодні ж ситуація фахівця в області психодіагностики частково порівнянна з тією, в якій опиняється мандрівник, що опинився в незнайомій місцевості. Він може більш менш точно описати те місце, де знаходиться, але не має уявлення про те, яка місцевість в цілому (Reykowski, 1966).
Психологічний діагноз не обмежується а необхідно включає передбачення і вироблення рекомендацій, витікаючих з аналізу всієї сукупності даних, отриманих в ході обстеження відповідно до його завдань. Таким чином: психологічний діагноз - кінцевий результат діяльності психолога, направленої на опис і з'ясування суті індивідуально-психологічних особливостей особи з метою оцінки їх актуального стану, прогнозу подальшого розвитку і розробки рекомендацій, визначуваних метою розслідування.
Деколи однозначність, що не завжди досягається в психологічному діагнозі, визначеність, а також помилки вважаються наслідком недосконалості психодіагностичних методик. Слід погодитися з А. Льовіцким (Lewiski, 1969) в тому, що це джерело помилок не грає визначальної ролі, бо практично жодна з клінічно-психологічних методик не застосовується ізольовано, без залучення інших.
У якості джерел неточностей, помилок в діагнозі цим автором убачаються: недостатність часу, відпущеного на обстеження, відсутність надійних джерел інформації про випробовуваний і низький рівень наших знань про закони, керівників порушеннями поведінки.
Повніший розбір причин діагностичних
Loading...

 
 

Цікаве