WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психодіагностика: історія розвитку, суть, етапи формування - Курсова робота

Психодіагностика: історія розвитку, суть, етапи формування - Курсова робота

тест 77 рік характерною рисою розвитку психодіагностики в 70 роках в розвинутих країнах світу стає її комп'ютеризації. Різко збільшується кількість комп'ютерних версій тестів.
Безперечним досягненням психологів 80 років яке мело безпосереднє відношення до діагностики було видання в період 1982 році по 1998 п'ятитомника "Успіхи в психології людського інтелекту"
Можливою подією для розуміння місце і значення тестів в суспільному суспільстві є вихід у світ книг. "Тестування здатностей: області застосовування наслідки і полемічні запитання". У 1984 році з'являється ще одне довідкове видання присвячене тестам - "Критика тестів", але яке робиться можливим джерелом інформації і критичних оцінок по відношенню до сотень тестів. Завершиться ця десятитомна серія 1994 році. Серед тестів діагностики діалектів як і раніше перші місця займають тести призначені для різних вікових груп шкали Векслера такі як: короткий "тест інтелекта" Кауфмена "Тест інтелекту підлітків і дорослих "Кауфмена" Диференціальний тест здібностей. Оцінка вікового розвитку немовлят і дітей раннього віку. В 90 роках в психодіагностиці продовжується вивчення ролі ситуацій в поведінці індивіда, основна увага приділяється аналізу поведінки людини у важких стресових ситуаціях. До вивчаємих феноменів в першу чергу відносяться постравматичні стресові розлади для виміру яких створено дуже багато тестів. Початок 90 років відмічений значним ростом кількості тестів в яких використовується комп'ютери.
Отже 90 роки свідчили про незмінне збільшення і розширення інтересу до психологічного застосування. На це вказує як розробка нових тестів так і вивчення існуючих тестів систематичних переглядом їх більш ранніх версій.
"Психологічний діагноз. Етапи формування"
У самому загальному плані психодіагностика - це наука і практика постановки психологічного діагнозу. Психологічний діагноз фіксує наявність тих чи тих психічних властивостей, а також відповідність їх загальній чи індивідуальній нормі (1).
Психологічна діагностика як один з основних видів діяльності професійних психологів виникає, функціонує і набуває свого розвитку на перетині теоретичної, експериментальної та прикладної психології, а також на межі психологічної науки і практики. Вона є одним з необхідних засобів проведення науково-психологічних досліджень. Широке застосування психодіагностика знаходить у сфері консультативної роботи та психотерапевтичної допомоги, у профорієнтації і вирішенні різного роду питань, пов'язаних з підбором персоналу, при розв'язанні педагогічних проблем, проведенні різного роду експертиз тощо. Дані психодіагностики можуть використовуватися для розробки прогностичних, корекційних, профілактичних та інших програм.
Психодіагностична діяльність розглядається переважно в якості інструмента дослідження чи обстеження, а отже, як діяльність обслуговуюча. Що оцінювати, що вимірювати - визначається програмою теоретико-експериментального дослідження або цілями консультативної, профілактичної, корекційної, реабілітаційної роботи. Відповідь на питання "як?" повинна віднайти і запропонувати сама психодіагностика.
Існує і специфічна зворотня залежність: можливості психодіагностики визначають (обмежують чи, навпаки, стимулюють) те, які цілі може поставити
перед собою дослідник чи практик від психології. Саме тому психодіагностика не зводиться тільки до діяльності на замовлення, але й включає в себе самостійні теоретико-методологічні розробки нових принципів, підходів, а також більш досконалих способів та засобів діагностування. Щоправда, нерідко трапляється, що "психодіагности" починають перейматися питаннями цілей, задач, необхідності чи доцільності психодіагностичної роботи у напрямку, що задається, а теоретики і практики захоплюються розробкою методологічних і методичних питань.
Як відносно самостійна сфера науково-практичної діяльності психодіагностика час від часу повинна здійснювати рефлексію своїх теоретичних і методологічних засад, методичних підходів, способів інтерпретації результатів вимірювання, етичних норм, а також намічати шляхи свого подальшого розвитку. Необхідність такої рефлексії спричинена різними факторами і, насамперед, розвитком психологічних знань, а також зростаючими потребами суспільної практики у визначенні, прогнозуванні і проектуванні психологічних ресурсів життєдіяльності окремої людини і соціуму.
Існує ще одна специфічна причина, що змушує психодіагностику вдаватися до рефлексії і переглядати свої теоретико-методологічні засади. Це - зміна наукових уявлень про природу психічного, про сутнісну специфіку, структуру і функції людської психіки.
Так, якщо донедавна у вітчизняній психології психічне розглядалося лише як похідне від непсихічного, як функція високоорганізованої матерії (мозку), то сьогодні, наприклад, набуває поширення феноменологічна традиція, яка свідомо виводить "за дужки" все матеріальне, біопсихічне, психофізіологічне і особливо не переймається проблемами походження свідомості. Як наслідок, - різне тлумачення того, що складає сутнісне ядро психічного і що в психіці є периферійним, похідним, другорядним.
Якщо, скажімо, світ психіки розглядати з позицій природничо-наукового підходу, тобто як типовий об'єкт, психодіагностика повинна, насамперед, бути озброєною методом типологізації, а якщо, навпаки, вбачати сутнісним не стереотипне і загальне, а неповторне і індивідуальне, то тут пріоритет має бути за технологіями, що схоплюють специфіку і розкривають сутність нелінійних процесів. Якщо психічний розвиток розглядати як детермінований із-зовні, не дивно, що фокус уваги психодіагностів буде зсунитий у бік дослідження психічних механізмів, які забезпечують процеси інтеріоризації, привласнення, опанування, адаптації, пристосування. Якщо теоретико-методологічну основу психодіагностики буде становити діяльнісний підхід, то технологія діагностування буде одна, а якщо, наприклад, погляди Б.Ф.Поршнєва, який пов'язував генезис людської психіки із спілкуванням, мовою і мовленням, - то, напевно, інша. Якщо ж душевно-духовний світ розглядається переважно як результат ініціативної, творчої, власне авторської активності індивіда, головна увага психодіагностів буде зміщена на розробку і запровадження технік дослідження суб'єктних механізмів психічної активності.
Так, наприклад, Б.С.Братусь конструює своє бачення психічного на перетині двох умовно виділених площин - вертикальної та горизонтальної. Якщо у горизонтальній площині міститься все, що підпадає під поняття діяльності, то у вертикальній площині - те що надає цій діяльності сенсу і смислу (2).
Дійсно, психіку можна розкласти за мотиваційними та інструментальнимикритеріями. Але ж залишається дещо таке, що не є діяльність і не є смисл. Тобто, саме той, хто є носієм, автором, власником і господарем того й того. Це - третя площина психічного, яка містить в собі різного роду інстанції - "Я", "Самість", "Особистість" і є, слід думати, відносно самостійною площиною психічного життя, яку навряд чи можна утворити лише шляхом перетину діяльностей і смислів. Логічніше уявити, що смислове і діяльнісне знаходять своє джерело, свою причину і значущість в активності того, що є сутнісним ядром, єством сущого. Власне в суб'єктній активності.
У цілісному русі психічного життя не буває чогось несуттєвого. Проте,
Loading...

 
 

Цікаве