WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Цінності та особливості українського національного характеру - Реферат

Цінності та особливості українського національного характеру - Реферат


Реферат на тему:
Цінності та особливості українського національного характеру
Національні ціннісні орієнтації формуються впродовж століть і тисячоліть. Разом з тим різкі зміни економічного, суспільно-політичного, духовного життя корінної нації приводять до перегляду цінностей. Загальнолюдські цінності залишаються, а політичні, економічні, соціальні та ін. зазнають певних, а часто і значних змін. Нові умови життя диктують необхідність нових цінностей. Старі цінності, що передаються традиційно, часто гальмують процес розвитку суспільства, нації. На це звернув увагу Міністр освіти і науки України академік В.Г.Кремень. Він вимагає не переобтяжувати молодь тим, що не сприяє її розвиткові, відсікати те, що традиційно закріпачувало систему виховання. Властиві українській нації "традиції протистояння, антагонізму, поділу людей на протилежні групи, - говориться в "Доповіді Міністра освіти і науки України на ІІ Всеукраїнському з'їзді працівників освіти" (2001 р.), - на превеликий жаль, заважають рухові вперед, знижуючи рівень цивілізованості суспільства" [1].
Національна і особиста гідність, почуття патріотизму формуються не лише відповідним змістом, формами і засобами виховання, але й врахуванням етнічної своєрідної психіки вихованців [2, 18]. Помилка, яка привела до певної бездуховності і розвитку національного нігілізму у значної частини молоді, полягала саме в тім, що попередня виховна система нехтувала національними рисами українського народу. Недооцінка самобутності того чи іншого народу рівнозначна відсутності об'єднуючого центру, стрижневої ідеї, навколо якої групуються всі інші виховні сили національного виховання.
Нам потрібно, за висловом Ю.Липи, "звільнитися від змови істориків" як чужоземних, так і своїх перешиванців, які неправильно, спотворено подавали історію землі нашої, мови нашої, культури нашої і нашого українського характеру. З такого "подання", з таких необ'єктивних оцінок велика нам кривда: "... моральної кривди не знає тільки той народ, який уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає власну культуру, а коли йому його "літеру" тлумачить загарбник, ясна річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь собі, а не поневоленому народові" [3, 5].
Сьогоднішній аналіз історико-культурних та геополітичних умов формування українського характеру, нашого національного самоусвідомлення свідчить про ряд відхилень, що сформувались у наших характерах під впливом цих умов. З одного боку вони полягають у відмові від власної гідності, у байдужості до національних цінностей і бідності національних почуттів, з другого - гіпертрофія національної психіки, вважання себе чуть не пупом землі. Ці відхилення є своєрідною реакцією на той національний гніт і те зазіхання на наше національне "я", яке пережив український народ впродовж багатьох століть.
Знання національних рис характеру, психологічних особливостей українського народу необхідне для самовдосконалення кожного індивіда.
Ми розуміємо, що національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров'я нації цілком залежить від духовності, національної самоусвідомленості кожної особистості.
Подолання хиб національної психіки, особливо таких вад характеру як атрофія і гіпертрофія національних почуттів, вимагає знання причин появи цих відхилень.
Різні автори вбачають їх в різному: одні - у відсутності власної державності (Г.Ващенко); другі - в природно-кліматичних умовах (О.Кульчицький, І.Рибчин); треті - у християнстві з його елінізмом і українським барокко (Д.Чижевський) та ін.
Своєрідно чітко узагальнює причини атрофії національної психіки Г.Лозко:
а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;
б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;
в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;
г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та ін." [4, 90].
На думку Г.Лозко, втрата свого національного образу приводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдуже і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на ситості, добробуті тощо.
З іншого боку - гіпертрофія національної психіки, "поважання" себе більше за інших, зверхнє ставлення до інших народів є реакцією на образи та насильство однієї нації над іншою, формою озлоблення та несприйняття цього насильства.
Національна зарозумілість, пихатість (шовінізм) більш характерні для націй-загарбників. Українці такими ніколи не були. "Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, - пише Г.Лозко - навряд чи буде характерна національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки - відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації" [4, 91].
На нашу думку, обидві хвороби - національна приниженість та національна зарозумілість - виліковні. Від них слід позбутися, щоб стати самим собою у своїй державі.
Сьогодні ми будуємо свій дім, у якому, як писав геніальний Т.Шевченко, своя правда і воля. В домі цьому ми пізнаємо себе в собі і в світі, пізнаємо своє внутрішнє "Я", глибше розуміємо, чому ми такі, які є нині з нашими достойностями і вадами. Дане самопізнання нам потрібно, щоб позбутися невільничих комплексів - відчуття неповновартості й ущербності. Знання свого національного характеру - це пізнання світлого і темного у собі. Не можна творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись з ним.
Щоб національна система виховання була більш успішною, ми маємо розуміти "Хто ми?" і "Які ми?" в радості і горі, в добрі і труднощах, в праці і на відпочинку, у ставленні до друзів і ворогів, що і як ми відчуваємо, переживаємо, як мислимо та ін. Одним словом, ми повинні знати свій характер, всі його особливості. Це продиктовано тим, що в жодній країні немає виховання "взагалі". Воно завжди має конкретно-історичну національну форму вираження. Безнаціонального виховання немає і бути не може. В даному процесі необхідно опиратися на характерні особливості вдачі українців, яка складалась століттями під впливом певних історико-культурних та геополітичних факторів та умов, у яких проходив розвиток нашого народу, української нації, кожної етнічної групи.
Виходячи саме з такого методологічного положення у "Концепції національного виховання", схваленої Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти 30 червня 1994 р., вперше звернуто увагу на необхідність мати в Україні свою систему виховання, "яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу" [2, 19]. Відповідно передбачаються принципово нові засада, нові основи національного виховання - народності, як єдності загальнолюдського і національного; природовідповідності,
Loading...

 
 

Цікаве