WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Наш національний характер - Реферат

Наш національний характер - Реферат


Реферат з психології
Наш національний характер
Національний характер - це "дух" народу, найглибші його прояви, які об'єднують людей окремої нації. Він виникає історично, внаслідок певних етапів, які-проходить окрема маса людей, і впливів, яких вона зазнає.
Головні причини формування національного характеру, або ментальності, географічне положення країни, історичні обставини, суспільні умови, культура та власне особливості психології цього народу. Найяс-кравішими представниками вітчизняного світобачення, на думку вчених, були Г. Сковорода, Т. Шевченко та М. Гоголь. Саме в їхній творчості ми знайдемо найглибше його розуміння.
Україна розташована на надзвичайно плодючій землі, тому кожна ук-раїнська сім'я могла повністю забезпечити себе і селитись окремо. Від землі залежала людська доля, тому зв'язок із землею посилювався як запорука щастя. Українець розумів землю як святу матір, бо з-неї створено людину, вона освячена кров'ю предків та захисників. Для нації хліборобів земля була годувальницею; бити її без потреби вважалося таким же страшним гріхом, як бити матір. Найурочистішою клятвою вважалося з'їдання грудочки землі - форма причастя до найбільшого скарбу. Радіючи роботі на землі, українець прагнув близькості до природи більше за спілкування з людьми. Великі простори його землі виховували у ньому поклоніння життю, сонцю, землі. Маючи природу як основний шлях пізнання Бога, людина ототожнювала її із Творцем. Такий Бог об'єднував собою небо й землю, а отож, і Всесвіт із народом та окремою людиною.
Українець - індивідуаліст; більше за все він цінував свободу окремої людини, і перш за все свободу самого себе. Тому не засновував міст та й узагалі цінував рівність, і демократію аж до крайнощів: стихійності (вибори в Запорозькій Січі) та анархії, - навіть вузького егоїзму.
Зовнішня політика України тривалий час зводилася до вибору "із ким бути": із Туреччиною, Литвою, Росією, Австро-Угорщиною чи Польщею. Життя серед прекрасної природи і постійна загроза - усе це втратити виховували любов до життя,, напруженість його кожного моменту (як казали козаки, закликаючи до повстання: "смерті все одно не уникнути, то яка різниця, від чого помирати - від старості, шаблі чи від палі").
Очевидно, що сім'я та, ширше, рід - головна суспільна одиниця українця. Правителі мінялися кожен день, сьогоднішня влада карає на горло прихильників учорашньої, і українець охоче ділив увесь світ на "своїх" і "чужих". У політиці від мене однаково не залежить нічого, а в господарстві я все роблю сам. Цікаво, що ідеалом хліборобів був не батько-мисливець та воїн, а мати-берегиня, тому саме мати була центром багатьох сімей.
Індивідуаліст-українець і взаємини з оточенням теж налагоджувати особисто; про це зазначає козацьке побратимство. Я відповідаю за самого себе, сім'ю і за друга, але не більше.
Українець сприймав світ не розумом, а серцем. Почуття, інтуїція для нього важливіші за докази. Він не обмірковує, а переживає життя тому в українських піснях стільки ліризму, ніжності, суму. Прагнучи до власного щастя, українці створюють прекрасні зразки любовної лірики. На прикладі фольклору ми бачимо, що на відміну від більшості держав кохання було чи не головним чинником у виборі супутника життя.
Який же висновок зробимо ми, дослідивши наш національний характер? По-перше, особливий характер українців - реальність. Він відрізняється від характерів усіх сусідніх народів. По-друге, наш характер - не кращий і не гірший за інших. Він просто існує й має свої недоліки й переваги. Знати його, досліджувати, поважати й працювати над посиленням сильних якостей і подоланням недоліків - ось справа, гідна сучасного українця.
Спадщина
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
В. Симоненко
Ми - молоде покоління нової держави України, якій тільки-но виповнилося десять років. Вона ще така молода! А її історія? її досвід?
Що залишили нам попередні покоління, що залишають ті, що живуть нині, що залишимо по собі для майбутнього ми?
Вважаю, що найголовніше, що залишили нам наші предки - це велике прагнення волі. Яке воно давнє - це намагання! Скільки поколінь вимріяли його, працювали задля нього? Ще з часів Київської Русі славні русичі виборювали його у нескінченних битвах. Пізніше його високо піднесли на своїх корогвах "лицарі волі" - козаки. Потім будівничі першої Української Народної Республіки.
Тепер, нарешті, ми здобули цю волю. Вірю, що ми зможемо побуду-вати сучасну демократичну державу, доклавши до цього певних зусиль і прагнень, розуму і вміння.
Нам у спадок передали величезне багатство - прекрасну землю України з її родючими ґрунтами, густими лісами, живлющими водами. Завжди любили цю землю люди, обробляли її, поливали (іноді, у часи лихоліть, і кров'ю). Пишалися урожаєм, берегли святиню - хліб, були справжніми господарями.
Ал е настали часи, коли забрано у людини землю, забрано хліб, відлучено від неї справжнього господаря, тавровано його принизливим словом "куркуль". Але найжорстокіші "покручницькі діяння" не змогли зламати високого духу справжнього господаря, хлібороба, сина землі. Згодом час "подарував" нам жахливі випробування Великої Вітчизняної, а грізна квітнева ніч 1986 лишила у спадок гіркий і чорний полин Чорнобиля - результат передчасних партійних рапортів та безгосподарності rope-керівників. Пробач нам, матінко-земле, цю науку.
Ще довго будуть пекти жарини Прип'яті, ще довго страждатиме земля у лиховісній зоні.
Чесні трударі припадають руками й розумом до землі, відроджують і збагачують її. І щедра, вона, забувши всі злодіяння, заподіяні їй, дарує дітям своїм хліб щоденний. І віриться no-Тарасовому, що "оживуть, степи, озера"...
У спадщину ми отримали і неоціненний скарб - думу й пісню, яка "не вмре, не загине". Бринить у народних творах душа наших предків, які ніколи не корилися і
З тяжкої неволі,
З віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
завжди поверталися переможцями.
Дано нам у спадок мову солов'їну, яка єднає між собою різні поко-ління. Як тут не згадати слова М. Т. Рильського, звернені до всіх нас:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде!
Мова - найбільше духовне багатство народу. "Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів" - найбільша святиня, яку слід берегти і примножувати.
Перейшла нам у спадок і книга - "це духовний заповіт одного покоління іншому". У книгах не лише минуле: вони є документами, згідно з якими ми є володарями сучасного, володарями суми істин і знань, знайдених у стражданнях, іноді облитих кривавим потом; вони - програма майбутнього. Скарб цей у нас багатющий. Від літописних хронік Київської Русі й першодруків Івана Федорова до Геніальних творінь Т. Шевченка, І. Франка,Лесі Українки, М. Коцюбинського та творів сучасних поетів, письменників, науковців, філософів, вчених.
А ще у своє життя міг маємо взяти успадковану від пращурів незламну віру, святу, невмирущу. Світла і горда, як у Тараса Шевченка. Жодної нотки песимізму: "буде правда між людьми? Повинна бути, бс сонце встане й осквернену землю спалить".
Правда й віра спроможні знести всі випробування, що випали і ви-падуть на нашу долю.
Адже зміг Т. Г. Шевченко досягти осяйних вершин людського духу, підвівшись із найжахливішого болота злиднів, безправ'я, кріпацтва. Зумів же він стати символом нашого народу, його совістю? А ми? Хіба не діти ми свого народу?
Будьмо ж гідні називатися синами й дочками його, віримо, що
...є в нас воля
І є в нас доля,
І є земля у нас і небеса.
Є у нас мова, своя, чудова,
Є у нас гордість і е краса!
Для кого в світі живемо?
Україна... Моя батьківщина, той найрідніший у світі куточок, де я народилася, де стоїть наш будинок, де могили рідних мені людей, де моя школа, учителі, кохані, діти. Навколо усе таке звичне, дороге, але справжню ціну усьому цьому відчуваєш лише тоді, коли втратиш.
Якщо людина не байдужа, не живе життям рослини, їй важко покинути свій край. Згадайте лишень, з яким душевним надривом покидали свій злиденний край герої "Камінного хреста" В. Стефаника. їм покидати було нічого, а вони напівживі відривалися від своєї землі. А скільки непідробної туги й сліз у творах письменників-еміґрантів! Які все-таки міцні корені має рідна
Loading...

 
 

Цікаве