WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення - Реферат

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення - Реферат

до уваги. Це освоєння має ідеологічну та матеріальну основу: перша рухається від міфу до науки, філософії, друга передбачає просторово-часові "комфорта": прокладання доріг, швидкість руху, житлові й промислові споруди, технологію освоєння матеріального світу в цілому. Дія набуває смислу виробництва, і людина починає виробляти, а разом із цим формує свої потреби. Виробництво і по-треби стимулюють одне одного, і цей рух іде у безконечність, набуваючи ознак абсурду, - тепер уже абсурду дії - виробництва.
Такий тип освоєння світу робить останній по суті протиприродним і відчуженим, оскільки він втратив свою незайманість і своєрідність. Людина хоче в іншому побачити себе саму і зробити інше відповідним самому собі. Тому виробництво рухається в бік безконечного повторення стандартів, моделей, екземплярів. Колись грузинський цар після зведення храму наказав відрубати архітекторові праву руку, щоб він ніколи не зміг створити чогось подібного.
Суперечність освоєння світу полягає в абсурдності робити проекцію власного буття на світ, ототожнювати світ із собою. Адже стає незбагненним те, для чого виходити із себе у світ. Можна залишатися в самому собі. Інша справа, коли людина переймається своєрідностями світу і ці своєрідності вбирає в себе, засвоює їх. Тут постає нова дилема: не людина засвоює світ, а світ засвоює її.
Дві психології репрезентують ці риси вчинкової дії: психологія волюн-таристична і біхевіоральна (поведінкова в цілому). Надлюдина зневажливо ставиться до світу, не хоче бруднити свої руки, щоб його вдосконалювати. Адже "воля до влади" має своєю передумовою відсутність змістового опонента. Зі свого боку, біхевіоральна психологія робить людину нічим, порожньою посудиною, ємністю, щоб потім наповнити її бажаним змістом (навичками, знаннями тощо). Вотсон та інші поведінкознавці так і заявляють: я прийшов, щоб спочатку зробити людину нічим, а потім, наповнившії її моїм змістом, зробити з неї те, що я хочу.
І в першому, і в другому випадках відбувається спроба канонізувати ці відношення людини і світу; а канонізуються вони тоді, коли із звичайних психічних феноменів стають ідеологічно значущими. Зрештою, ідеологія є канон, але такий, що стає вимушеним для людини, а настає час, коли він стає потворним каноном.
Згадані випадки свідчать про виробництво "за власною міркою і для самого себе". Виробництво для інших є справжнім виробництвом, яке надає вчинковій дії справжнього смислу. Існує байка про Лисицю й Лелеку, які пригощали гостей, виходячи кожна зі своєї мірки. Навпаки, можливість увійти в ситуацію іншого, доволі відмінного індивіда, використовуючи здатність вчування, і є виявом справжньої майстерності самої дії.
Особа здійснює децентрацію, долає егоцентризм, але формує в собі еквіцентризм, який утримує у творчому контакті егоцентризм і децентризм, але при цьому повертає їх обличчям до майстерності. В ній має бути оригінальність. Це передбачає цілком об'єктивне (доцентрова не) відображення світу, а також егоцентризм з його своєрідним баченням цього світу. І ці дві риси майстерності є її головними засадами. Саме майстерність має розкрити такий об'єктивний зміст світу, який навіть не передбачався в ідеалі-мотивації. А через цей об'єктивний світ встановлюється можливість комунікації. Лише неповторна, унікальна індивідуальність має можливість заглибитись у внутрішню суть речей, побачити спільну основу людського існування і дати хід комунікації.
Шлях до майстерності - це пошук адекватної дії. Відтак зрозумілою постає ідея дійового плюралізму, можливості заміни однієї дії іншою, що було названо субституцією.
Одна з найважливіших ознак майстерності - лаконічність твору (дії, ідеї, почуття тощо). Лаконізм відтворює певний канон довершеності, цільності, змістової стрункості.
Загальною вадою неканонічних психологій, що прагнули набути науковості, була тенденція зводити вище до нижчого: психічне до фізіологічного, механістичного, загальноабстрактного і т.д. Це стосується не тільки природ-ничонаукових спрямувань, а й психоаналізу в цілому, який намагався включити до аналізу людської психіки соціальну атрибутику, проте тлумачив її природничонауковим чином.
Взагалі принцип тлумачення полягає у відшукуванні простої одиниці, до якої можна було би звести все багатство психічних феноменів. Таке тлу-мачення є рухом назад, адже завжди залишається питання: як же бути зі зворотною функцією - виведенням із цього простого, елементарного - складного, повноцінно життєвого? Всі так звані елементи, одиниці, осередки тощо дають картину зведення (до рефлексів, асоціацій, навичок тощо).
Описова психологія зробила спробу заперечити такий підхід і оволодіти унікальним, не пояснюючи, а тільки описуючи, змальовуючи його. Проте мова має йти про пояснення того, що описується, а не про простий перелік подій у людській психіці. Ютова система зводить усе багатство психіки до архетипів, архаїчних взірців, вважаючи це за єдино можливий спосіб думання.
Найбільш відповідним постає феноменологічний спосіб тлумачення психічних феноменів. Адже феноменологія передбачає саме канон, який сам по собі міститься в окремих явищах і який скрізь виявляє свою сутність. У Гегеля цим каноном є абсолютне, абсолютна ідея, дух тощо.
Феноменологічний метод канонічної психології дає справжню творчу новизну, яка не розгортається із згорненого, а постає як дещо зовсім оригінальне і не закладене споконвічно. Ідея творчої еволюції А.Бергсопа дає лише природничий варіант гегелівської феноменології духу, а якість інтуїції тут лише відображає характер біологічного росту організму. В цьому ж плані представляли ідею "організму як творчості" і стародавні міфи, пропонуючи також ідею напередвизначеності (фатуму), яка так чи інакше постає в науці XIX і XX століть.
Феноменологія канонічної психології є дійсно творчою. Канон вважає неспокій за своєрідний еталон, взірець Водночас канон ніколи не може бути пояснений до кінця. Це щось аксіоматичне, проте живе й рухливе у своєму супленому прояві. Такою є й людська індивідуальність, достеменна сутність якої саме через канон і може бути виявлена.
Література.
1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука.Новочеркасск, 1994.
7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Loading...

 
 

Цікаве