WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення - Реферат

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення - Реферат

володіє їхньою ди-намікою. Як Бог у біблійній картині творення світу, він може сказати: "Це добре!" Адже це - цілковите панування над ситуацією, подолання двох її засадничих властивостей - залежності й незалежності від людини - через висхідні її форми до ситуації канонічної, яка вбирає всі попередні її визна-чення.
Це не просто опанування або володіння нею, а переживання через си-туацію повноти буття - бути в ній і разом з тим бути поза нею, як глядач драми, що переживає, перевтілюючись у героїв і водночас будучи незалеж-ним від них.
Канон не вимагає від ситуації зняття усіх суперечностей. Він лише вимагає від людини бути гідною тих ситуацій, які дала їй доля, тримати їх у собі, перед собою, бути над ними у живій відчуженості. Це досягається філософською інтерпретацією ситуацій, як про це, зокрема, говорив Дж.Піко делла Мірандола, відшукуючи джерела людської гідності. Формулювання філософських принципів поведінки відносно ситуацій (гедонізм, стоїцизм тощо) - це і є звільнення від ситуативного рабства, гідний вихід з будь-яких ускладнень. Маючи ситуацію як свою, слід вчуватися у світовий біль, біль існування і разом з тим бути самим собою. Це єдина засада відчути буття, перебувати у бутті, знати себе як існуючого, оживляючись, але не підкоряючись змісту ситуації.
Більш точне визначення канонічної ситуації не є протиставленням попе-реднім (логічно) формам. Це - новий погляд (з новою ціллю) на весь ситуа-тивний спектр та надання йому нового канонічного смислу. Так людина, виходячи з Бога, повертається до нього, адже формує в собі здібність боже-ственного ставлення до світу. А це вже буде змістовим подоланням гедонізму і стоїцизму, песимізму та оптимізму, раціоналізму та позитивізму, а також інших філософських установок. Назва центральної установки - канонічна. Такою виявляється ситуація вчинку. Ніціче сказав би: це надситуація.
З позиції канонічної ситуації вчинку здійснюється перехід до його мотиваційного визначення. Шлях реалізації вчинку постає як подолання мотиваційних меж у проходженні етапів: ситуації усвідомленої і ситуації неусвідомленої. Кожний з цих етапів має свою форму, зумовлену певним ти-пом мотивування. Зрештою, постає феномен канонічної мотивації.
Головна суперечність мотивації полягає в тому, що вона водночас є усвідомленою й неусвідомленою. Це означає, що людина не має повноти знань щодо формування спрямувань свого життя. Парадокс суперечливого початку мотивації полягає в тому, що суб'єкт прагне її максимально прояс-нити, щоб діяти абсолютно впевнено, і в той же час усвідомлює, що повнота мотиваційного знання зробить саму вчинкову дію повністю прогнозованою, а тому суттєво вичерпаною і взагалі зайвою у своєму здійсненні. Фаталізм і механістичний матеріалізм репрезентують саме такий стан мотивації.
З іншого боку, неусвідомлюваність мотивації робить учинкову дію сліпою, пов'язує її з випадковістю, яка ніяк не прогнозується. І ця супереч-ність приводить до того, що мотивація дедалі більше прояснюється і роз-криває перед собою terra incognita "Я". У такому вирі чимдалі яскравіше починає висвітлюватися канон, його мотиваційна суперечливість.
Людину захоплює саме напіввизначеність щодо майбутнього. Старозаповітні пророки передбачають майбутнє виходячи з сучасного. Однак можливі й інші випадки, коли людина стає жертвою миттєвостей, що не мають не тільки майбутнього, але й минулого.
Тоді мотивація, долаючи свою буттєву суперечність, набуває канонічних форм, завершується сама в собі, робить и себе витвір мистецтва на основі того чи іншого настрою. Найвиразнішою формою такої канонізації мотивації постає "Книга Екклезіаста", сповнена великого суму. Мова, напевно, має йти про інтелектуальну творчість людини, що виявляється у формі поетичній, науковій, філософській і т.д. Мотивація завершується сама в собі, шукає відповідну форму свого вираження, і, знаходячи її, канонізується.
Слід говорити у зв'язку з цим про те, що всі психічні феномени набува-ють такої канонізації і стають справжніми творами людського духу. І в цьому полягає головний смисл людської творчості - у канонізації як основному мотиві.
У сфері вчинкової дії постають такі особливості, як діяння і недіяння. Смисл обох залежить від ситуації, в якій перебуває людина, і від того, що ця ситуація від неї вимагає. Недіяння є запереченням виходу у великий світ, адже в ньому втрачається ідеал, а сама людина постає як така, що перебуває у хибній безконечності.
Канонізовані форми діяння (заради виживання) яскраво виражені Д.Дефо в його "Робінзоні", у філософії гедонізму тощо. Недіяння у його канонізованій формі було властиве стародавнім східним імператорам, які не мали права торкатися предметного світу. Велика традиція, що йде від буддизму і Лао-Цзи, вказує на великий смисл недіяння стосовно зовнішнього світу і навіть внутрішнього. Аскетизм різного ґатунку проходить через усю історію людської культури.
Проте завершальна канонізація вчинкової дії полягає не в загострених її формах - дійовій несамовитості чи безвихідності недіяння, а в змістовому запереченні цих двох протилежних тенденцій.
Психологи чимало зробили, щоб піднести ідею дії, діяльності на вищий рівень психологічних цінностей. Проте вже у другій половині XX століття вони відчули "безпринципність" дійового, діяльнісного принципу, і питання постало так: якщо діяльність формує людину, то саме яку людину? Сізіфова праця вже насторожувала своїм абсурдом, хоча А.Калію намагався її дещо виправдати і в самому її абсурді знайти якийсь смисл. Сізіф уже показав обмеженість, однобічність свого канону, який заперечував сам себе.
Недіяння вказувало на абсурд діяння, діяння вказувало на абсурд, беззмістовність недіяння, і Соломонів суд наполягав на тому, щоб піднести їх над власною однобічністю. Істина полягала у певній події, що траплялася з людиною незалежно від спрямування її активності. Інколи цю подію оцінювали надто негативно, і Кант, зокрема, вказував, що людський харак-тер, що постає з такої дії (або надії), виражає іноді своєрідне поєднання глупоти й злості.
Загальний смисл дії є освоєння світу людини. Для цього кожна людина встановлює для себе принципове відношення цілі й засобу: чим будуть для неї інші люди. Лише продуктивне відношення цілі та засобу, яке дає мож-ливість змістовного життя (мати іншого і себе водночас як ціль і як засіб), можна назвати майстерністю дії, і саме так зрозуміла майстерність становить суть канону дії.
Необхідність і важливість дії для життя людини полягає в тому, що дія відкриває такі сторони і властивості світу, які були несвідомі та неперед-бачені, перебуваючи лише у сфері мотивації вчинку. Томув дії відбувається справжнє відкриття світу, через який людина має пройти і, врешті-решт, проходить його. Вона встановлює нові відношення до цього світу, робить його своїм. І першим актом тут виступає орієнтація.
Освоєння світу є заперечення відчуженості від нього. Але в освоєнні людина уподібнює світ своїй природі, позбавляє його самобутності і хоче, щоб він цілком відповідав її бажанням, намірам, волі. В такій дії світ постає спустошеним, його самобуття не береться
Loading...

 
 

Цікаве