WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення - Реферат

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення - Реферат

психологи, які зневажливо ставляться до історії своєї дисципліни, на-гадують героя однієї мальдівської п'єси, який і не здогадувався про те, що все життя розмовляє прозою, - в даному випадку прозою своєї науки.
Де межа сучасного в науці, а де минулого - визначити майже неможливо. Точніше: все, що існує, слід розуміти як таке, що вже звершене і продовжує звершуватися. А це означає, що сучасне є не що інше, як перехід майбутнього у минуле, а минулого - у майбуття. Відтак саме сучасне є надто умовним і має тенденцію наближатися до мінімуму і зникати взагалі.
Виходячи з наведених міркувань щодо структури й характеру станов-лення психологічного знання, доцільно викласти предмет цих міркувань у такій послідовності.
1. Система канонічної психології.
2. Історичний рух психологічного знання.
3. Психологія та ідеологія.
У викладі будемо дотримуватися безумовного настановлення: логічний осередок психологічної системи є водночас таким же осередком історії пси-хології, а психологічне знання розглядатимемо або в аспекті системи, або у невпинному становленні, зростанні, самовдосконаленні - тобто в історії власного існування.
Постання канонічної психології в історіогенезі науки.
Історії психології на завершення XX століття слід підбити свій підсумок. Він має бути не тільки ще одним напрямом у дослідженні психіки, а такою теорією, яка б уміщувала в собі всі визначні теорії, що виникли в історико-психологічному русі. Нова теорія не тільки не заперечує у критичному запалі теорії попередні, а надає їм справжнього історичного смислу пізнання. Кожна з них посідає своє місце в загальному потоці пси-хологічного знання, і разом вони виконують велику симфонію, присвячену осмисленню людського буття.
На жаль, психологічний рух здійснювався, як правило, шляхом несамовитого відкидання суміжних напрямів знання, щоб показати власний напрям як єдино вірний. Існують, і не без підстав, легенди про ненависть щодо конкуруючих теорій: мовляв, оскільки ці теорії піднімаються до рівня всезагального ідеологічного значення, то ставлення до них має бути непримиренне. Дивно, що такої позиції дотримувалися й ті мислителі, які мали статус видатних осіб в історії людської культури. Навіть цілі епохи показували свою неприязнь щодо попередніх, хоча визначали своїм ідеалом їхні досягнення. Є свідчення про те, що Платон скуповував рукописи своїх ідейних супротивників і знищував їх. Діячі патристики категорично відкидали філософію античних авторів, називаючи їх злодіями, що вкрали ідеї інших народів. На Сході діячі Відродження заперечували свої Середні віки, з яких безпосередньо виходили, але з прихильністю ставилися до своєї античності. В.Джеме критикував "цеглиннорозчинну" психологію В.Вупдта, біхевіористи відкидали інтроспекціоністів, що визнавали основним предме-том психології свідомість, гештальтпсихологи заперечували біхевіористів, які не розуміли ідеї значення у тлумаченні психічних феноменів. Новий біхевіоризм відкидав класичний, новий психоаналіз відшукував вади у пси-хоаналізі його засновника. Гуманістична психологія разом заперечувала і поведінкознавство, і психоаналіз.
Інша тенденція - це об'єднання різнорідних позицій тлумачення психіки. Цій тенденції допомагав скептицизм, який руйнував віру в не-погрішимість концепцій протилежного спрямування. Вже Декарт своїми ідеями щодо властивостей координат визнав однопорядковість позицій кож-ної точки, і мова мала йти тільки про перетворення або зміну позицій. Лейбніц, Шеллінг, Кант зробили ряд кроків до концептуального прими-рення. Гегель, не говорячи про власні уподобання в оцінці філософських систем, своїм феноменологічним і "панлогічним" мисленням показав їхнє законне місце в історії філософської думки. К.Г.Юнг, виходячи з ана-логічних міркувань (закон єдності протилежностей), показує взаємодоповнюваність теоретико-психологічних позицій, зокрема Фрейда й Адлера, і сам будує таку теоретичну конструкцію, що змістовно об'єднує libido та волю до влади.
Відтак можна стверджувати, що історичний рух психологічної думки відбувається через автономізацію теоретичних позицій, їх протиставлення для чіткого самовизначення, а далі - через їх канонізацію. Кожна психо-логічна теорія або напрям мають пройти ці стадії, які вже висвітлюють ве-ликий канон. І саме канонічна психологія має вміщувати у своїй безмежній і разом з тим чіткій формі все багатство творчих пошуків у психологічній теорії загалом.
Необхідність людської творчості визначається неканонізованістю, аморфністю її життєвого шляху. Він повинен мати свій загальний смисл - повноту завершення, що І.Мечніков назвав ортобіозом. Оскільки життєвий шлях у будь-якому випадку залишається незавершеним, його завершеність має здійснитись у безперервній творчості.
Канон життєдіяльності досягається, але жодним твором не вичер-пується ідеальний задум. Навіть сукупність творів не дає вичерпної картини ідеалу, і він назавжди залишається потойбічним, трансцендентальним. Ба-зовий образ творчості вимагає безконечної кількості творів (А.Бергсші). Платон своїм образом "печерних в'язнів" довів, що його твори наближають до ідеалу, вираженого базовим способом, але він ніколи не буде вичерпаний.
Пошук канону вичерпаності триває. Творчість повинна мати принци-пове завершення, але не у безконечності творів, а у принциповому відтворенні творчості взагалі. Таким відтворенням і буде теорія творчості, яку відшукують і формулюють корифеї, що мають доробок видатного значення. Але він не заспокоює творця. Творчість здійснюється тепер уже з метою створити всезагальний, цілком завершений творчий акт. І ним висту-пає теорія творчості - всезагальна і часткова, але в будь-якому разі вона стосується не тільки творчого акту, а й канонічності самого предмета, зок-рема краси людського тіла, про яку, як певний канон, міркували діячі епохи Відродження.
Це була краса - жіноча в усій її деталізації, пропорціях, галантності - з відтінком потойбічності (Дюрер, Леопард" да Вінчі). Це були також філософські варіації ідеалу. Корифеям здається, що вони без будь-яких теорій піднялися в неосяжну височінь. Але їхнє творче сумління вимагало здійснення творчого канону, саме тому вони виступають авторами теорій творчості, в яких знаходять завершення переживань і заспокоєння.
Гоголівські пошуки ідеалу живих душ привели геніального письменни-ка до демонстрації цілої галереї мертвих душ. Мова йде не про померлих. яких збирає Чічіков, а про тих людей, у яких він має придбати списки мерт-вих. Канон людської досконалості розкривається через образи людської негативності.
Структура вчинку - як засаднича для розуміння смислу психо-логічного канону - має певний ситуаційний канон. Ситуація канонічна є подоланням конфліктної, колізійної та навіть межової ситуації.Канон при-сутній не в досягненні якоїсь ситуативної заспокоєності або страждання в межовості, де чути подих смерті, не в перебігу від незначної суперечливості до межовості, а в утриманні цих рівнів ситуації у волі суб'єкта вчинку.
Всі ці ситуації захоплюють та поглинають суб'єкта, але водночас він високо підноситься над ними, адже є їхнім творцем та
Loading...

 
 

Цікаве