WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення - Реферат

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення - Реферат

знання від недосконалості до досконалості, чи це одчайдушний плюралізм поглядів і підходів у тлумаченні найскладнішого предмета у світі - людської психіки? Відповісти на це запитання важко, а мабуть, і безнадійно - у межах самої психології. Тому психолог має вийти за рамки своєї дисципліни, включити її в більш загальну сферу ідеологічних композицій, а потім здійснити інтервенцію в саму психологію, надавши їй статусу аксіологічної дисципліни.
Таким чином, відбувається рух за принципом кільця (повернення до вихідних позицій) або спіралі (повернення, але разом із тим певне збага-чення принципами і фактичним матеріалом.).
Нова, більш вагома за значенням і фактами система породжує не-обхідність нової позиції бачення всієї дисципліни (в теоретичному та історичному аспектах), а це означає повернення до вихідного пункту психо-логічного мислення - до нового тлумачення самого логічного осередку психологічної системи. Ці два поняття говорять про єдиний предмет пси-хологічного міркування, який розгортається, визначається у своїй стадійності. Система - це дуб, який породжує жолудь, а цей останній не має іншого буттєвого призначення, як вирости у розлоге міцне дерево. Так здійснюється коловерть природи, і так здійснюється коловерть мислительного (теоретичного) і реального (практичного) осягнення світу, зокрема світу людської психіки. Тут слід спеціально зупинитися на питанні про вихід психології за свої межі - до кореляції з іншими предметами, дис-циплінами, науками, завдяки чому вона збагачується за змістом та кон-солідується як психологічна система.
Тоді постає низка запитань. Чи є психологія певною інтелектуальною системою? Чи може вона бути не системою, а вільною імпровізацією вражень про людську психіку? А зрештою, чи не є певні пошуки у психології спробою побудувати таку систему, щоби потім осягти ту істину, що сис-темність накладається на знання, як обруч на діжу, щоб вона не розсохлася, але була б закритою для будь-яких нових осягнень?
Відповідь на всі ці запитання може бути тільки двоїстою. Психологія є системою знань і водночас не є такою системою, і саме тому вона має мож-ливість поступального руху як своєрідна дисципліна. Діжа з обручами роз-ширюється від фактів, вони розсипаються навколо діжі та далеко від неї, але згодом іноді хочуть повернутися до своєї оселі, яка стала більш міцною та просторою, ніж раніше.
Те, що виступає у прощілинах (а також зв'язках) між руйнуванням і по-будовою психологічної системи, між систолою і діастолою психологічного знання, і є певний канон - рушійна сила цього знання, архітектор системи та її руйнівник.
Сам канон є посейбічним і потойбічним (трансцендентальним) стосов-но усвідомлюваного знання. Той факт, що ми знаємо про певну недоско-налість знання і тому рухаємось далі до істинного знання, свідчить про на-явність канону. Але тільки за умови усвідомлення повноцінності чи непов-ноцінності знання, поведінки, оцінювання як такого ми здатні осягти, що в нас перебуває саме цей канон. І він має неодмінно входити в логічний осе-редок психологічного знання, розкривати і конституювати його до рівня системи, а потім СУ певному розчаруванні) долати цю систему як таку, що не відповідає вимогам цього канону.
Канон є не тільки ідеалізованою схемою психологічного знання, він світиться у пошуках, у відкиданні неістинного, у ствердженні самого руху знання, у заміщенні його реальними формами. Він безперечно входить в логічний осередок психологічної системи, в саму систему та зумовлює той вигук "еврика", який свідчить про творчу знахідку. Отже, канон не є якоюсь метафізичною, потойбічною сутністю, це - рушійна сила та взірець психологічного знання, яке розгортається на ґрунті вчинкового осередку психологічної системи. Вчинок є каноном психологічного знання, адже у самому вчинку, у самому вчинковому осередку перебуває канон.
Вихідним завданням психолога має бути усвідомлення ідеї вчинку як осередку психологічної системи. Цю ідею слід розглядати спочатку в межах осередку, а далі, наповнивши його дедалі конкретнішим змістом, перетво-рювати цей осередок у психологічну систему. Те, що саме поняття вчинку стало визначальним для теорій психологічних систем, є результатом історичного поступу психології.
Узагалі ідея вчинкового осередку в тій чи іншій формі була присутня в усіх попередніх спрямуваннях психології (як дія, рефлекс, асоціації, гештальт тощо). Справа лише полягає в тім, щоб зрозуміти його у повноті, ви-черпності його значення як осередку, а далі - головного предмета психо-логічних міркувань та остаточної цілі психологічного дослідження. З'ясувати, які вчинки за формою і змістом здійснює людина, - це сказати про неї найістотніше.
Вчинковий осередок психологічної системи доцільно розглядати через ряд концентричних кіл, які поступово збільшуються у своєму змістовому обсязі. Мова має йти не лише про вчинковий акт, а й про його ідеологічне забезпечення, тобто змістове осереддя. Ідеологія вчинку визначає характер його здійснення, моральність або аморальність цього здійснення, напругу перетворення психіки, яка у своїй вищій формі включає переображення.
Отже, вчинковий осередок складається у своїй найзагальнішій формі із; 1) вчинкової дії; 2) ідеологічного спонукання; 3) переображення об'єкта вчинку; 4) вчинкового смисложиттєвого настановлення, яке стає покликом до 5) реалізації у перманентній вчинковій дії.
Цикл завершується розгортанням вчинкового осередку і поверненням його до самого себе. Це повернення не є тавтологічним збігом з вихідним станом, а передбачає нарощування енергії, що спрямовується до більш змістовного входження людини у світові відношення. Можна говорити про реалізацію у вчинку буттєвих визначень людської особистості.
Разом із цим спонукання до виходу вчинкового осередку за свої межі є великим актом переходу логіки цього осередку в саму психологічну систему. Оскільки існує певна невідповідність між осередком та системою, вони прагнуть до встановлення відповідності (щось схоже на намагання здійснити єдність форми й змісту в чисто логічних побудовах).
Діалектика осередку та системи, яка полягає у прагненні встановити між ними формальну і змістову єдність, відповідність, приводить до внутрішніх пертурбацій в самому осередкові та в самій системі. Це активізує рух психологічної теорії, стимулює історико-психологічний процес. Завдяки цьому психологічна система не є ізольованим продуктом зі статичним змістом. Історія психології є ніби великими підземними поштовхами, які завершуються виверженням вулкану ідей, а застигла магма нагадує по-передню психологічну систему.
Теорія та історія психології, зрештою, являють собою єдиний процесу-альний акт. Будь-який рух психологічної теорії вже є історією психології, а підсумок її у спробах визначити результат, досягнення історичного руху є намагання побачити саму систему, зафіксувати її, щоб належним чиномусвідомити. Але вона виявилася тим багатоликим Протеєм, якого марно намагався вловити Одіссей, щоб дізнатися про долю своєї дружини Пенелопи. Разом із тим у цій ситуації вгадується дійсне співвідношення теорії та історії психології.
Ті
Loading...

 
 

Цікаве