WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Софійність учинку: вищі цінності й суєта - Реферат

Софійність учинку: вищі цінності й суєта - Реферат

пізнання теологія вказує шлях філософії ідеального, яка виражена, наприклад, у Б. Паска ля. Мудрість релігійну прикрашають печаллю, оскільки у примноженні пізнання вбачають при-множення печалі. У пізнанні матеріального світу знаходять лише примно-ження "цінностей-привидів", що спонукають людину страждати від того, що вона ними не володіє. В Біблії тенденційно стверджується, що оволодіння природою, її стихіями, спонукане людським властолюбством, примножує зло.
Жити під знаком минущого, пам'ятати про кінець світу, сподіватись на "майбутнє" життя - ось ознаки теологічної мудрості. Жити під знаком ми-нущого як стимулу для вивищення земної людської активності - ось прин-цип світської мудрості. Похилий вік людини природно приводить її до філософії минущого. Toму мудрість традиційно пов'язують зі старістю.
Премудрість людини постає як бачення світового порядку, розумність власної поведінки, як софійність творень людини, як перебування у світі. Софійність властива людині як її всезагальна обдарованість, що дає їй мож-ливість у будь-якому своєму творінні виразити себе цілком. Якщо в людині функціонує тільки та чи інша здатність, яка не надихається всезагальною обдарованістю - вихідною здатністю, що постає у баченні надзавдання людського буття, така здатність гине як невтілена. Софія, Премудрість не є витвір чистого мислення, окремих почуттів, волі і т. ін. В дійсності це - синкретизм людського буття, його переживання як єдності миттєвості й вічностітощо. Це такий модус буття, на основі якого людина саме софійно виявляє себе. Що б вона не робила, вона все робить під знаком софійності, її печать лежить на всіх її творіннях.
В історії людської культури софійність тлумачать як смислову напов-неність, узгодженість речового світу. Це і розумне вміння, що реалізує себе у цілеспрямованій творчості. В гомерівській "Іліам софійністю наділений столяр, навчений майстерності богинею Афіною. Про мудрість говорять у випадку розгортання смислу у творчому продукті. У піфагорійця Філолая софійність належить до інтелектуальної діяльності, яка протиставляється практичній доброчинності, - проблема, яка була ґрунтовно розроблена в епоху Просвітництва, проте вирішена у протилежному напрямі. Арістотель розуміє софійність як раціональне, відокремлене від чуттєвості знання про причини, витоки, сутності. Платон відносить софійність тільки до божества. Людина може бути не більше як любителем, цінителем мудрості, тобто філософом. Але Платон та Арістотель наділяють софійністю буття, що може мислити само себе. Неоплатоник Прокп у цьому ж ключі бачить істинну софійність у самоусвідомленні світу, Єдиного, що спрямовані на самих себе і прагнуть довершеності. Цей "вічний взірець", ідея, що міститься в розумі деміурга, є планом побудови космосу - так вчить Платон у ''Тіме". В Античному світі Софія розумілась як художниця, оскільки світогляд у цілому мав тоді естетичний характер. Софія виступала у вигляді втіленого художнього творіння - техне. Це було також гірке - початок, основа, внутрішня сутність буття, її визначали і як жіночну пасивність, дзеркало, материнську багатоплідність або як вираження можливості безконечної кількості зрізів світу. У найзагальнішій характеристиці софійність як глибинний зв'язок, єдність мікрокосмосу й макрокосмосу - провідна про-блема психології та філософії Античності.
У біблійній традиції софійність лежить на перетині між Божим всевіданням та особисгісним людським буттям. У такий спосіб Бог сам себе розкриває у світі, виражаючи свою премудрість. У християнській традиції Софія ототожнювалась із Христомлогосом, виражала "єдиномислення", "спільність", а як наслідок - церкву.
Втілений образ Софії у християнській теології частково переходить в образ діви Марії, в якому софійним чином "облагороджується" весь космос. Гете підкреслює материнські риси софійності, висуваючи образ вічної жіночності, у якій стає можливою міжособистісна комунікація.
У православній теології Софія не мала абстрактно-логічного характеру і пов'язувалася передусім з етикою "соборності", з художньою творчістю, зверненою до пошуку морального ідеалу. У російській ідеалістичній філософії ідею софійності розробляли В.С.Соловйов, П. А. Флоренский, С.М.Булгаков та ін. Соловйов бачить у Софії достеменну єдність, що вклю-чає в себе багатоманітність, повноту буття. Ця ідея софійності не виходить за межі співвідношення цілі й засобу, що не є вищим співвідношенням у структурі людського вчинку. В кращому випадку воно вирішується "золотою серединою". Флоренський убачає в Софії "ідеальну особистість світу", психічний зміст розуму божества, мудрість як цнотливість, якою підтримується цілісність світу. Це також актуальна безконечність, що по-роджує конечне і повертає його у своє лоно. С.М.Булгаков наполягав на незастосовуваності до Софії антитез абсолютного й відносного, вічного й тимчасового, божественного й тварного. До проблеми софійності зверталися також С.Л. Франк і М.О.Лосський.
Софія (мова тепер іде про мудрість людського індивіда) пробуджується у розв'язанні найважливішої суперечності вчинкової дії - зв'язку між метою й засобом у міжособистісних стосунках. "Золота середина" врешті-решт постає моральною безпринципністю. Софійність - це достеменне подолання відносин мети й засобу саме як антитез. У ній закінчується антитетика, що по суті виражає повноту підходу до мудрості. У власному сенсі мудрість починається з вищого протиставлення - спрямування до безконечних цінностей і подолання суєти. Правда, тут можна лише бачити виділення предмета, в якому ще потрібно знайти вираження софійності. Антитеза ''гідне" й "суєта" є лише щаблем підняття до софійності, але все ще її не містить... Саме минуще констатує себе як цінність. Те, що виступило спершу як суєта, тепер стає минущим. Те, що було гідним, тепер стає сутнісним, вічним. Вічне показує себе лише через минуще. В цьому останньому побачити перше через гіркоту невідновної втрати, а через невідновність збільшити вартість минущого - це і є вираження мудрості. Вона по суті історична, оскільки хоче розширити межі миттєвості до вічності. Невідновна втрата - інструмент цього розширення меж. У ній - уся естетика, мораль, пізнання. Минуще це є минущим і зникаючим. Це ми приходимо і йдемо. Це софійність як критерій оцінки нашої стратегії, здійснення якої - величне видовище. Вона має самодостатність зсередини самої себе, і коли суєтне відходить від гідного, останнє очищається і підноситься до величі. Вона - мовби потік сяяння, і Фауст вигукує: "Який в мене потік сіяння ринув!" Тут вже недостатньо категорій добра і зла. Це сцени життя, що містять у собі софійність і які не можуть бути
Loading...

 
 

Цікаве