WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Система канонічної психології. Витоки канонічної психології. Структура канону - Реферат

Система канонічної психології. Витоки канонічної психології. Структура канону - Реферат

оригінальне) - всезагальне (субстанціальне, атрибутивне) - це і є логічна структура психологічного канону. Він має бути покладений на логіку та історію психологічного дослідження, спрямованого до розкриття сутнісних особливостей будь-якого психологічного феномена.
Загальне (емпіричне) є лише дотик суб'єкта до дійсності, зіткнення з нею, постановка питання "Що це таке?" Це емпірична зустріч зі світом, яка завершується генералізованим узагальненням. Канон ніби блукає по світу і шукає себе, спочатку в іншому. Але він бачить, що це інше, а не він сам у своїй суті, тому прагне виділити себе із усього, виокремити себе як індивідуальність, заперечити свою загубленість в іншому, протиставити себе іншому.
Індивідуальне, неповторне, оригінальне, унікальне, особливе. На нижчому рівні можна говорити про певну репродукцію, відтворення, де оригінальності ще немає. Лише з індивідуальності починається справжнє виділення себе зі світу, усвідомлення своєї неповторності, яке має бути зафіксоване в оригінальності як вищій якості індивідуальності. Від наївних пошуків несхожості на інших до суттєвих знахідок оригінального, яке є вже світінням всезагального, - цей шлях є своєрідним лабіринтом ходів, спря-мувань, які і утримуються, і водночас заперечуються, щоб відчути всезагальне як субстанціальне. Тому канон долає індивідуальне. Адже воно може бути примхливим, нестійким, випадковим.
Субстанціальна атрибуція (всезагальне) як вищий рівень канону є найглибшим у людині. І тільки через оригінальне можна цього досягти. Тому оригінальне виступає найближчим інструментом розкриття канонічного підходу.
Канон є вседосконалим відтворенням всезагального: ось четверта іпостась канонічної психології. Це не просто абстракція. Обличчя Сикстинської мадонни - це людський канон. Венера Боттічеллі - теж такий канон. Як казав Гегель у своїй "Феноменології духу": "крізь безліч таких образів світиться сама безконечність". І людина переступає досконалий об-раз, щоб відчути безконечність, і вона переступає безконечність, щоб відчути в самій чуттєвості вище захоплення.
Канонічною буде така психологія, що в кожному психологічному феномені відшукуватиме тенденцію руху саме до канону. Канон, повторимо, не абстракція. Він виражає "живу досконалість": тіло, статуру, погляд, він і є цим самим досконалим образом. Кожний психічний феномен, таким чином, можна піднести до рівня канону. Це вимога не теоретичної психології, а вимога життя.
У вчинковому історико-психологічному поступі, а також у системати-зації психологічних знань ідея канону є душею поступального руху. І саме вчинковий рух, зрештою, завершується каноном, який присутній у цьому вчинковому русі та є його сутністю, напругою становлення і, зрештою, ме-тою. Тому вже у вчинковій післядії виразно постає канон учинку, який по-справжньому виправдовує його існування.
Канон у своїй структурі визначає канонічність ситуації, доводить її до повного розгортання, завершеності, відшукує ідеальну ситуацію та її реальне втілення. Ситуативний рух породжує прозорість самої ситуації і разом з тим її таємничість. Канонічність ситуації, зрештою, полягає в тому, що вона своїм каноном визначає і мотивацію, і дію, і післядію. Те ж саме можна сказати і про інші структурні компоненти вчинку. Саме канон підносить мотивацію до рівня дії та післядії.
Як же переплітаються структура канону і структура вчинку? Чи можна саму структуру канону покласти в основу історико-психологічного процесу та самої системи психології?
Від правчинку до канону
Загальний домінантний рух від правчинку до канону відбувається як поступальне акцентування на кожному структурному компоненті і осередку. Неакцептовані компоненти, проте, не є пасивними, вони відіграють субдомінантну роль в історичному поступі психології.
Смисл канонічної психології полягає в тому, що ідея канону як животворча сила сприяє рухові осередку та поступальному історичному рухові теорії психології. Так, уже на ситуативному рівні канон як ідеал та психіка як рушійна сила здійснюють поштовх до побудови таких теорій, які вимагають саме ідеалізованого розкриття психіки в її найбільш досконалих формах. Психологія в Київській Русі є вираженням невтомних спроб розвинути канон на рівні ситуативного принципу. Канон прикладається до ситуації, мотивації, дії, післядії (рефлексії), драми, катарсису, внаслідок чого вловлюється невідповідність окремих учинкових структур канону і здійснюється послідовний перехід до наступних структур, які більше б йому відповідали.
Осередок - це живе ядро психіки, в якому І через який відбуваються творчі інсайти. Філософська традиція вибудовує певний ідеал, але вже на мотиваційному рівні - з головним намаганням "піднести себе", щоб здійснити акцію вдячності - пережити самодостатність існування на вищих рівнях буття. Вдячність постає як завершеність, спокій, як нехтування матеріальним світом, його вимірами тощо.
Канон життєвого шляху людини - це повнота цього шляху, його розгорненість, завершеність. Завершеність вказує на заспокоєність. Спокій витає над завершенням життєвого шляху. Але це не просто резиґнація, відмова від життя, а усвідомлення його принципової вичерпаності, цілковитого збігу форми й змісту.
Позитивістичний рух XIX-XX століть робить акцент на дії, на яку та-кож впливає канон. Прагматизм у психології прагне до дії доцільної, яка має досягти рівноваги з середовищем, здійснити адаптацію як активне при-стосування на рівні вчинку.
Кожний психічний феномен перебуває у подвійному стані: "те, що є", і "те, що має бути". Вчення про належне постає як деонтологія. Ідея "потребного майбутнього" застосовується у багатьох психологічних теоріях і концепціях. Зміст цього "потребного" стану має бути зрозумілим через ідеалізовану сутність - як досяжну і недосяжну водночас. Подвійний стан феномена - це його дійсне життя, це суть діалектики його існування.
Канон - не просто ідеалізований образ психічного життя, це сама діалектика наявного та очікуваного, того сучасного, в якому драматично перетинаються минуле і майбутнє.
Література.
1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
10. Риккерт Г. Введение втрансцендентальную философию. Киев, 1904.
11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.
Loading...

 
 

Цікаве