WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Система канонічної психології. Витоки канонічної психології. Структура канону - Реферат

Система канонічної психології. Витоки канонічної психології. Структура канону - Реферат

суперечності можуть певним чином відображати істину. Отож теорія еквіпотенціальності тлумачить мозок як єдине принципово недиференційоване ціле, і така загальна його цілісність визначає характер психічного відображення. Теорія вузького локалізаціонізму вказує на певну ділянку мозку, яка відповідає за ту чи іншу функцію. Проте людина може здійснювати (при певних мозкових порушен-нях) активізацію сусідніх ділянок, які перебирають на себе виконання (чи забезпечення виконання) порушених функцій. Тут слід говорити про теорію вже не морфологічну, а функціональну, згідно з якою різні психічні функції здійснюються за допомогою відповідних функціональних органів, що утво-рюються залежно від цілей і задач активності живої істоти. Мова може йти про торування мозкових шляхів - саме функціональне торування. В ре-зультаті й утворюються відповідні функціональні органи. Вони можуть руй-нуватися, переформовуватися, перетворюватися.
Всі теорії локалізації не суперечать одна одній, а є взаємодоповнювальними. Разом із цим вони кожна окремо і всі разом потрапляють у мислительне коло психофізіологічного (психофізичного) паралогізму. Цю теорію запропонував А.Бергсон. Сутність паралогізму він убачає в тому, що мозок як субстрат психічного постає перед нами предметом сприймання. Тому пояснення відбувається idem per idem (одне через те саме). З великої панорами сприймання людина вибирає невеличку ділянку, яка називається мозком, і через цю ділянку як субстрат сприймання пояснюються всі інші ділянки того ж самого сприймання. Idem рет idem - це і є основа -паралогізму. Тут Бергсон указує на суттєве утруднення в розв'язанні психофізичної проблеми, її парадокс полягає в тому, що мозок розглядається паралельно у двох аспектах: як результат сприймання, як образ і разом з цим як субстрат. Але чому не можна так робити? Адже це досить правомірна трансценденція в основу буття через явище, щоб зрозуміти саме явище. Бергсон же ставить між ноуменальним і феноменальним нездоланну межу.
Крім природничонаукового, існує ще й власне філософське тлумачення зв'язку матеріального та ідеального, яке спирається на суто наукові поняття. Були спроби підсумувати й систематизувати різні підходи до цього питання (Т.Еббінгауч та ін.). Між психічним (як суб'єктивним) і мозком існує відношення паралелізму, у зв'язку з яким ця теорія і називається паралелістичною. Мозок і психіка через відмінність їхньої напруги не знаходять точок зіткнення. Процеси різної природи відбуваються паралельно і водночас незалежно один від одного. Це тлумачення має позитивістський сенс, адже відкидає ідею субстанції (зокрема у Спінози). Субстанціальні атрибути зависають у повітрі, ні на що не спираючись. Разом із тим "щось" керує їхнім паралелізмом, але це вже вважається метафізичною позицією.
Інша форма взаємозв'язку тілесного і психічного постає як взаємодія між ними. Одне впливає на інше, здійснює в ньому певні перетворення. Рухи тіла, будь-які його зміни спричиняють певні відчуття тощо. Помічається все це на рівні феноменальному. Але якими є механізми взаємодії - невідомо, адже протилежність суттєвих якостей психічного й тілесного залишається нездоланною.
Слід згадати також теорію епіфеноменалізму, згідно з якою психічне як суб'єктивне є лише похідним від тілесного і на це останнє ніяк не впливає. Відтак можна було б тлумачити в цілком об'єктивних термінах поведінку живої істоти, не потребуючи ніяких суб'єктивних факторів. Залишається ідея мозкового субстрату психічного, що повертає нас до спінозівської субстанції. Це означає, що психічне є певним атрибутом, певною якістю субстанції. А саме ідея субстанції має бути збереженою, адже без неї всі світові прояви - матеріальні та ідеальні - будуть незбагненними.
Ще одним постулатом канонічної психології слід визначити ак-тивність психічного. Вона постає вже у співвідношенні "психіка - світ", у взаємозалежності "психіка - матеріальний субстрат (мозок)". Предметний світ розгортає перед людиною свої якості, змінюючись сам і змінюючи поліцію психічного. Світ - це не просто образ, а постійна динаміка образотворень. Вона полягає насамперед у трансформації предметного світу, але разом з тим і у його перманентній сталості, визначеності. ''Постійне у змінах", твердив Гете. Постійними є і суб'єктивний відрахунок, і відношення суб'єкта до зовнішнього світу. Це відношення насамперед вияв-ляється у пристрасті суб'єкта до об'єкта, прагненні оволодіти предметним світом, перетворити його відповідно до своїх потреб і прагнень.
Дві якості постають перед суб'єктом з боку об'єктивного світу: він зале-жить і не залежить від людини. І в цій двоїстості виростають ситуативні якості дійсності: вона існує самостійно, незалежно від суб'єкта і водночас визначається ним. Так виникає ситуаційне відношення. З нього випливає потреба: зробити незалежне залежним, а залежне -· незалежним. І в цьому взаємному переході залежного й незалежного - суть ситуаційних відношень.
Насамперед ці відношення полягають у виникненні значень. Значення і є визначенням ситуації як залежної і не залежної від людини. Світ постає перед людиною як освоєний і неосвоєний водночас. І саме ці дві якості світу є першими його значеннями. Повне визначення світу, якого начебто прагне людина, має бути піддане сумніву, адже привело б до повного переходу субстанції в акциденцію і т.п. Мова йде не тільки про безконечну неви-черпність світу, а й про заперечення з боку суб'єкта його повного вичерпан-ня. Тому перехід незнання у знання і навпаки породжує дійсні ситуативні відношення, їхній саме ситуативний канон.
Розв'язання ситуативних проблем спричиняє породження нових про-блем. Ситуація розгортається і згортається водночас, як сказав би Миколай Кузанський. Вирішення ситуації є й відвертим бажанням її невирішеної безконечності. Ці вирішеність і невирішеність є суттю ситуації. Спроба її розв'язати приводить до конфлікту, ситуативної колізії, внаслідок чого людина усвідомлює, що осягнення ситуації є водночас її неосягненням. Це викликає почуття песимізму, відчаю і т.п.
У Стародавньому світі ставили пам'ятники невідомому богу. Це по суті був бог ситуації. І саме те, що вона проходить стани конфлікту та колізії, показує її незавершеність, її повнота є повнотою незавершеності, повнотою проблем, що означає повноту життя. Ситуація, в якій усе вирішено, перестає бути ситуацією.
Саме проблемність ситуації породжує її ідеальну завершеність у моти-вації - рушійній силі вчинкової активності. Те, що в ситуації було залеж-ним і не залежним від суб'єкта, тепер стає усвідомленим і неусвідомленим. Ідеальний бік ситуації у відображенні реального світу показує свою недостатність. Ідеальне є схематичним заміщенням реального.
Провідна ідея канонічної психології полягає в тому, щоб, уникнувши створення системи "нових заміщень" психічного,індивідуальності, людини (в усій повноті її виявів), запропонувати систему ідентифікацій і тлумачних характеристик свого предмета через ідею, статус і розгорнутий зміст канону.
Структура канону
Загальне (емпіричне) - індивідуальне (неповторне,
Loading...

 
 

Цікаве