WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Система канонічної психології. Витоки канонічної психології. Структура канону - Реферат

Система канонічної психології. Витоки канонічної психології. Структура канону - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Система канонічної психології.
Витоки канонічної психології.
Структура канону.
Анонімна психологія постає по суті як своєрідна позиція бачення та осягнення психічного. Ця психологія має свою передісторію в низці провідних напрямів - емпіричного, раціонального, феноменологічного, екзистенціального. Цей поділ напрямів є принципово-логічним, а не історичним. Загальні засади бачення психічного можна звести саме до таких підходів, на які, власне, й спирається канонічна психологія.
Підвалини емпіричної психології складають факти і спосіб їх теоре-тичного зв'язку. Фактом є те, що було зроблене, що є результатом певної активності людини. Парадокс психологічної фактології полягає в тому, що майже всі визначення психічного (саме як факти, феномени) були піддані критичному спростуванню або зведені до певних базових структур.
У психології виникло поняття не лише фактів психічного життя, а й фікцій, тобто феноменів фіктивних. У цьому плані найбільш "поталанило" волі, яка насамперед і була кваліфікована як фікція. Уява заперечувалася Вундтом та Ананьїпим. Суб'єктивний світ людини заперечувався не тільки як предмет психології, заперечувалася сама реальність його існування, на чому наполягав Джеме, відкидаючи, зокрема, свідомість як таку. Цей перелік психологічних "аутсайдерів" можна було б значно продовжити і, зрештою, дійти висновку, що немає жодної психічної здатності, яку так чи інакше не вважали би фікцією. Це було результатом зведення одних психічних здатностей до інших. Тому емпірична психологія навпомацки вибирала яку-небудь здатність як головну і зводила до неї всі інші, кваліфікуючи їх як фікцію. Таким чином, відшукувана "надійність" факту була підірвана зсередини. Нечітко уявлялося те, що сам факт постає як психічний феномен лише з відношення до феноменів інших, хоча тут могло б і виникнути порочне коло тлумачень.
Безконечна кількість психічних феноменів постає як результат безко-нечних зрізів психічного. Побачити і зафіксувати психічне можна лише за умови здійснення певного зрізу, з позиції бачення, коли постає або фантазія, або мислення, або сприймання чи навіть особистість, - щось на зразок того, як ми переходимо від поздовжнього зрізу креслення будинку до попереч-ного. Проте одночасно сприймати всі зрізи неможливо. Тому психічне виступає у формі уваги-зрізу, сприймання-зрізу, характеру-зрізу тощо - і так до безконечності.
Характер зрізу визначається характером предметності світу. Природа, на відміну від самих психологів, вільно переходить від одного зрізу до іншого, і тут виявляється безконечність сутності та психічних формоутво-рень.
Емпірія входить у безконечність, і в цьому вона має щось від початків спекулятивності. Визначення психічного феномена є співвіднесення його з іншими психічними феноменами. Разом із тим постає вимога співвіднести цей феномен з такими, які, можливо, пов'язані з психічним. Емпірична пси-хологія тому показує залежність психічного від зовнішнього світу (як його відображення), а також від речового субстрату. Так постає ідея повної детермінації психічного, у зв'язку з чим зникає ідея волі і т.д. як наслідок завершеного детерміністичного мислення.
Емпірична психологія, проте, сама показує свої межі, коли намагається вирішити проблему відношення психіки і зовнішнього світу. Питання постає так: що визначається як психічне і що як зовнішній світ? Відповісти на це непросто. І думка психолога наражається на певний паралогізм, що пород-жується саме емпіричним підходом.
Наївна свідомість вважає, що світ, який сприймається людиною, є саме таким, як він сприймається. Проте стан органів чуття, мислительні паралогізми, емоційний стан вносять певні зміни в характер відображення світу. Це було відбито в низці стародавніх і новітніх теорій, зокрема в думці про те, що відображення психічного світу має якості первинні й вторинні. Первинні показують те, що властиве самому предмету, який існує поза фак-том його сприймання; вторинні - те, що вносить суб'єкт у характеристики світу, який відображається. Величина, конфігурація предмета є якостями світу і залежать вже від самого суб'єкта.
Однак і первинні якості залежать від позиції та якостей самого суб'єкта, який репрезентує спосіб розкриття світу. Тоді увесь феноменальний світ визначається суб'єктивними якостями, і так званий суб'єктивний ідеалізм у цьому сенсі має право на існування. Адже коли ми відокремлюємо від зовнішнього світу все те, що в нього привносить суб'єкт, від його якостей нічого не залишається.
Поряд із цим слід визнати, що і світ, і психічне мають свої різноманітні визначення. Але розвести їх на протилежні, взаємно відчужені боки не можна. Толерантна позиція тут полягатиме в тому, що обидві думки мають право на існування як напрями паралогістичного підходу. Емпірична пси-хологія вміщує в собі ці два тлумачення щодо відношення психіки і світу, а коли ставить питання принципово, вона стає психологією метафізичною.
Психічні факти та їхні зв'язки водночас мають і об'єктивне джерело, і суб'єктивне. Психологія, що констатує це положення, за ідеєю виходить за межі емпіричної і стає здивованою перед цим паралогізмом і спробами ви-значити, що належить зовнішньому світові, а що самому суб'єкту. Переходячи від однієї позиції до іншої, утримуючи їх у собі, психолог визначає їхню рівноцінність і тому прагне феноменологічно їх пов'язати.
Емпірична психологія, вміщуючи і розвиваючи в собі ці суперечності, стає психологією критичною - подібною до критичної філософії. Разом із цим критична психологія сама себе заперечує, адже породжує такі питання, на які дати відповідь не можна, не виходячи за межі емпіричного підходу.
Критична психологія не може визнати якусь позицію виключно істинною. Вона пов'язує їх феноменологічно, визначає кожну як таку, що має право на існування саме як психічний феномен. Це водночас і психологічна точка зору. Людина впевнена, що якості світу, в якому вона перебуває, існують саме так, як вони сприймаються. Філософи називають це наївним реалізмом і з погордою відкидають його як позицію нижчого ґатунку. Але сама психіка відчужує свій феномен, надає йому право існувати у повноті своїх проявів і навіть не знає про цей акт відчуження. І це не нижчого роду погляд, а натуральний феномен буття.
У "Фаусті" Гете різні позиції зводяться до абсурду, і читач залишається наодинці зі своїми сумнівами і впадає в розпач від "неістинності" буття. Це результат філософського ажіотажу - примкнути до якоїсь позиції, а всі інші визнати як неістинні. Навпаки, психологічно всі вони визнаються істинними. Наприклад, предметна свідомість, яка бере предмети так, як вони виступають у сприйманні, є не просто феномен, який слід подолати. Він дає людині змогу відчути дійсне багатство світу, увібрати його в себе і разом з цим зберегти велике прагнення до об'єктивних принад життя.
Позбавити зовнішній світ притаманних йому властивостей означає по-збавити людину будь-яких прагнень,пристрастей, бажань, зробити її само-достатньою. Це визнання її абсолютного багатства буде
Loading...

 
 

Цікаве