WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Рефлексивність і вчинковий канон. Загальна структура післядії (рефлексії) - Реферат

Рефлексивність і вчинковий канон. Загальна структура післядії (рефлексії) - Реферат

утво-рення процесу мовного спілкування, яке повертається до суб'єкта, на основі цього відбувається формування вищих спільностей, опосередкованих через знаряддя психічних функцій. Виготський показав виникнення інтеріоризації найбільше від 5 до 12 років, але насправді цей фундаментальний процес має проходити через усе життя людини.
Тлумачення інтеріоризації відбувається в напрямку від плоских ме-ханістичних концепцій до розуміння психіки як "всередині буття". Інтеріоризацію уподібнюють роботі фотоапарата: щось із зовні потрапляє на світлочутливий матеріал, відбивається в ньому, і є всі підстави говорити про відображення та переміщення від зовнішнього до внутрішнього. Тут постає образ перетворення енергії фізичної в фізіологічно-біологічну, а далі - у психічну в послідовності: фізичний подразник - зовнішні органи чуття - провідні шляхи - коркова ділянка, в якій виникають психічні образи. За-лишається не з'ясованим головне питання: як стає можливим сам суб'єктивний образ. Мислення натуралістів щодо цього питання по суті про-сте. Це є дзеркальне відображення того, що є у зовнішньому світі, може, у дещо зміненому вигляді. Є позиція, згідно з якою зовнішній подразник відбивається лише у своїх об'єктивних якостях, а при формуванні суб'єктивного образу світу суб'єкт (людина) додає від себе якості "вторинного ґатунку". Нарешті, третя, принципово суб'єктивістська, позиція полягає в тому, що первинні і вторинні якості є породженням суб'єкта, який визначає світові якості. Про об'єктивний характер якостей сказати нічого не можна. Це або абсолютне багатство без визначення, тоді абсолютне світло було б абсолютною темрявою, або визначення є продуктом суб'єктивності, тоді знову ми нічого не знаємо про об'єктивні якості світу.
Існує велика традиція тлумачення інтеріоризації як саморозкриття світу. розкриття його зсередини. "Бог творить, люблячи, очі й вуха (людини, живої істоти. - Авт.), щоб пізнати себе", - писав Аль-Фарід - великий арабський поет Відродження. Видимий, багатий формами та якостями світ є результатом самобачення зсередини. Душа є храмом Бога живого.
У С.Л.Рубінштейна це виступає як освітлення зсередини з використанням терміна "внутрі-буття". Об'єкт і суб'єкт є сторонами саморозрізнення абсолютної основи буття. Саморозрізнення є його якість. Предметний світ не перебуває поза буттям, тому предметні якості є якостями цього буття, які не можуть тому приходити до нього ззовні. Спроба пояснити механістичне цю скарбницю саморозкриття світу є спробою побачити механізми інтеріоризації в межах саморозкритого світу. Спроби дати мозкову, в цілому - тілесну підставу для виникнення суб'єктивних актів відображення приводять до психофізіологічного паралогізму, на що переконливо вказував А.Бергсон. сам мозок є образ, що перебуває в саморозкритому світі.
Пояснювати однією частиною образу другу частину є спроба зробити одну частину субстанцією, а другу -акциденцією, що виявляється абсурдним. Одна частина має перебувати у світі трансцендентальному, друга - у феноменальному, а образ по суті має одні й ті ж атрибути. Тому мова має йти не про механістичну теорію інтеріоризації (а їх виникло чимало, крім того. вони стали основою для вирішення практичних питань, зокрема педа-гогічної психології), а про таку, яка тлумачить саморозрізнення субстанції, її самовідображення, саморозкриття, а це і є, зрештою, те. що виступає як саморефлексія світу, котрий через живі істоти пізнає сам себе. Цю саморефлексію будемо називати просто рефлексією. Вона означатиме, що інтеріоризація є самозаглибленням "субстанції" в її внутрішню суть. Адже кожне її саморозкриття є розкриттям внутрішніх її атрибутів. Це і є справжній смисл інтеріоризації, котра має як свою суть рефлексивний смисл. Це і є підставою прослідкувати логічний перехід від інтеріоризації до катарсису. Адже те, що інтеріоризація постачає суб'єкту, є його супереч-ливий зміст, який вносить у суб'єкта неспокій. Звільнення від неспокою к першорядним завданням суб'єкта. Він тому стає суб'єктом, що очищується від трагізму суперечностей, а психологічна концепція набуває при цьому катартичного характеру.
2. Катарсис. Трагізм у людській історії існував завжди. Його так чи інакше осмислювали, пояснювали. Але трагізм історії на кінець XX ст. має особливі риси: усвідомлюється те, що історія людства не має прогресивних зрушень, що людська мораль не має абсолютних засад, що кінець людської історії може швидко настати. Ідея катарсису мала б тут відіграти свою роль. Очищення від трагедійних очікувань мало б стати основою ідеї катарсису Так, вони з'являються на противагу скепсису та песимізму, всупереч фурії руйнування, насамперед руйнування людського життя.
Ідея катарсису розроблялася з давніх-давен на Заході й на Сході: в релігії, філософії, народних поглядах, фольклорі. Піфагорейці рекоменду-вали музику для очищення душі, адже в музиці є захоплення людини драма-тизмом буття і вирішення цього драматизму. Герашіт, Прокл, Оліліпіодор, Епіктет, Авл Гелл'ій, Цицерон, Кабес кожний по-своєму тлумачили катарсис. За Платонам, душа звільняється від думки, піднімається до істинного знання і здійснює цим катарсис.
В епоху Відродження катарсис розглядали з позицій естетичних та етичних. Як моралісти катарсис тлумачили В.Мадмсі (1550), Д.Мінтурнн, Л.Джаколіні (1586), Ф.Буоналічі. Увагу цій проблемі приділяв Корпель. Розвинену концепцію катарсису подав Л.Кастельеетрн у своїй "Поетиці" (1570).
У "Гамбурзькій драматургії" та "Лаокооні" Лессінг здійснює спробу поєднати у розгляді катарсису проблеми етичні та естетичні. Почуття, пов'язані з катарсисом, зокрема страх і співчуття, стають тим більше глибо-кими, чим ближчі вони до моральних та естетичних проблем людини.
У XIX ст. катарсис тлумачився нерідко в гедоністичному ключі, йому давали "медичне" пояснення, відшукували паралель у фізіологічному очи-щенні. У релігійних тлумаченнях "очищення" було спрямоване до гріховного в людській природі та в людських учинках.
У XX ст. дослідженню катарсису присвячували свої наукові зусилля А.А.Анікст, В.С.Асмус, Л.С.Виготський, О.Ф.Лосм, а також Д.Гілберт, Т.Кун, Дж.Воллес, Д.Лукач та ін. О.Ф.Лосєв будує "неологічну'' концепцію катарсису, підкреслює об'єктивно-структурний його момент, звертаючи ува-гу на такі поняття, як "перипетія" та "впізнавання" (чи не у платонівському плані?). З катарсисом пов'язуються найбільше така категорії, як наслідування, страх, співчуття, афект, пристрасть, вина та ін.
У психологічній і загальнокультурній традиції катарсис було тлумачено якпригнічення, або репресію, щодо негативних психічних станів людини. З.Фрейд зазначав, що це є витісненням у несвідоме, але не є ліквідацією вогнища життєвого дискомфорту. Більше того, життєвий матеріал, витіснений у несвідоме, не тільки продовжує існувати, а й робить свою підступну справу: деформує звичайний, нормальний вияв психічних по-тенцій людним і призводить до невротичного стану або в кращому разі, шляхом сублімації перетворює патогенні потяги в образи естетичного зна-чення тощо, надає їм культурного вираження.
Мова може йти також про компенсацію психічної нестачі, незадоволе-ності у відповідних вчинках або навіть, в особливих випадках - про пинадкомпенсацію (зверхкомпенсацію), на що звернув увагу А.Адлер. Проте компенсація ставить поряд із дискомфортним психічним матеріалом матеріал новий, з новими настановленнями, і дискомфортний матеріал залишається існувати. Він, правда, пригнічується піднесенням
Loading...

 
 

Цікаве