WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психологія та ідеологія: взаємна неприязнь чи плідність взаємодії? Ідеологія в структурі вчинкового осередку психологічної системи - Реферат

Психологія та ідеологія: взаємна неприязнь чи плідність взаємодії? Ідеологія в структурі вчинкового осередку психологічної системи - Реферат

дії. Постає велика ідеологічна проблема - "Я та Інший". Сентиментальність щодо можли-вості образити іншого та цинізм, який зневажає іншого, є крайніми по-зиціями. В обох випадках інший виявляється для суб'єкта учинювання по-тойбічною сутністю, і вона не береться до уваги в дії учинювання. Суб'єкт вчинку несе змістову втрату у своєму вчинюванні. Він, як барон Мюнхгау-зен, у своєму бутті спирається на самого себе, а це означає, що він ні на що не спирається. Таку ситуацію вже всебічно розглядав К.Маркс у праці "Єдиний та його власність". Страх перед образою іншого і цинічне нехту-вання його індивідуальними прагненнями - є шлях учинювання, який для історії може виступити як згубний. Гегель при цьому зауважував щодо іншого принципу - "Жити самому і давати жити іншим".
Доки ми залишаємось у межах вчинкової дії, ми не можемо здолати цю суперечливу ситуацію у відношенні цілі та засобу дії. Тут людина спрямо-вана на втрату дійсної змістовності вчинку, яка дорівнює моральному злу. У цих суперечностях людина переходить до післядії, якій характерна реф-лексія щодо моральної завершеності або незавершеності вчинку, щодо вирішення питання про низку станів суб'єкта, які ідуть услід післядії.
Ця рефлексія спрямована на порівняння: чого прагнула людина у вчинку і що вона в ньому отримала. У вузькому розумінні післядії це становить зміст рефлексії. Таке порівняння пов'язане з усвідомленням результату вчинкової дії, її оцінюванням. Лейбтцівський принцип "Усе на краще в цьому кращому із кращих світів" сповнений оптимізму, який, зрештою, міркуючу людину безнадійно пригнічує.
Оптимізм (будь-якою ціною) та песимізм (безнадійний, невиправний) мають спільну рису: в них відсутня дійсна глибина проникнення у світ людських відносин. Одну і ту ж подію, яка відбулась у світі, можна повер-нути в її оцінці в бік оптимізму і в бік песимізму, адже ці кваліфікації людського буття взаємно трансформуються одна в одну. Легковажний оп-тимізм легко переходить у хизування песимізмом з очікуванням на співчуття. Отримання останнього дає підставу для переходу від песимізму до оптимізму. Діалектика цих двох ідеологічних спрямувань характерна для юнацького віку. В цей час вони переходять один в одного і змінюють світоглядні настановлення людини так швидко й несподівано, що здається, ніби перед нами зовсім різні індивіди.
Постання дійсного пошуку людиною самої себе відбувається у вигляді драматичної за змістом еволюції світоглядних настановлень. Лише прой-шовши стадії антагоністичного ставлення до світу, примирення з ним, на-решті, співпраці з ним у творчому натхненні, людина усвідомлює справжній смисл і справжню єдність своєї долі, гідність істинного буття, позбавленого будь-яких однобічностей.
Страждання в оптимізмі й долання песимізму приводить до усвідомлення необхідності очищення від попередніх страждань та відкриття нового поля для страждань більш істотних, в яких людина підноситься ще вище. Ця нова феноменологічна картина позначається терміном "катарсис".
"Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать" (О.С.Пушкін). Доведення ка-тарсису до крайньої межі означало б ліквідацію життєсприймання, життєствердження - стан, зовсім нестерпний для живої істоти. Ушинський цілком резонно стверджує: "Нам здається, що ми прагнемо спокою, на-справді ж ми бажаємо хвилювань". Катарсис - очищення від неспокою - сам має бути заперечений.
Довкола проблеми страждання одвічно розгортається полеміка, на-роджуються цілі філософські теорії, які так чи інакше тлумачать сенс страж-дання в людському бутті. Як психологічний феномен страждання з не-обхідністю перетворюється на феномен ідеологічний і виражається у формах філософській, естетичній, етичній, психопатологічній. Страждання не може залишатись у своїх межах як таке. Воно прагне самовияву, нерідко у вигляді самореклами (позірне нехтування так званими благами життя).
Дійсне страждання (психологічно глибоке, осмислене) набуває тієї си-ли, яка пробуджує думку, серце, волю, стимулює творчу діяльність (Мікельандж&ію та ін.). Дійсний катарсис є не ліквідація страждань, а на-дання їм тієї форми, яка стає дійсним рушієм істинних життєвих здобутків.
Катарсис і страждання, страждання і катарсис наповнюють одне одного життєвим змістом, відкривають простір для застосування духовних сил, пробуджують діяльнісну наснагу. Дійсний катарсис не вбиває потяг до активності. Вони разом, у взаємодії, у переплетенні формують життєву спокусу - бажання випробувань психічних, духовних та інших можливостей особистості.
Спокуса є одним з найважливіших феноменів логічного осередку психології, істинної психологічної діяльності. За своєю глибинною суттю це форма пошуку канону - як воля до взаємного переходу ідеального та ма-теріального, до їхнього зіткнення між собою, з надією, вірою, з безнадією, безвір'ям, а зрештою, з випробуваннями у творчості. Сам життєвий шлях людини постає тому як дорога спокус. Вони виявляються трансценденталь-ною, прихованою хитрістю життя, завдяки якій воно саме себе розкриває. Дорога спокус виступає тим величним змістом, яким сповнюються найвидатніші твори людського духу: "Фауст", "Манфред", "Спокуса святого Антонія" та ін. Спокуса - обов'язковий момент становлення духу, коли він має виходити за наявні власні межі.
Спокуса є випробуванням сил індивіда і разом з тим випробуванням міцності об'єктивного світу. Вона долає немічний суб'єктивізм, застосовуючи ізольований від суб'єктивності об'єктивізм. Вона прагне активного збага-чення переходу суб'єкта і об'єкта, а зрештою, переходунайпотаємніших моментів - посейбічного і потойбічного (трансцендентального). Разом із цими найнеспокійнішими і найзагадковіпшми потягами читач, зворушений напругою їхньої діалектики, вступає у піднесену сферу канону.
Однією із найважливіших форм вираження канону виступає ідея канону та її втілення в іконі. Ікона є спробою певного чуттєвого втілення Бога, але відразу постає думка про нижчі, поганські форми втілення. Такою виявилася боротьба іконоборців проти ікон як тієї чуттєвої форми, в якій намагалися виразити трансцендентальну сутність. Існувала думка, що чуттєве не може бути досконалим, а досконале не може бути виражене через чуттєве. Римські солдати, які вдерлися в Єрусалимський храм, сподівалися узріти образ Бога, але побачили порожній вівтар. Бог виявився трансцендентальним. Л. Фейхтвангер спеціально відтворив цю визначну подію стародавніх часів, спираючись на історичні повідомлення Іосифа Флавія.
Канон водночас "прагне" до чуттєвості і до подолання її, тобто до трансцендентності (потойбічності) і посейбічності.
Це виступає внутрішньою суперечністю руху канону в історії психології та у створенні окремих психологічних систем. Оскільки психологія, згідно з тлумаченням системи наук за Б.Кедровим та Ж.Піаже, перебуває в центрі класифікації, вона найтіснішим чином пов'язана з багатьма науковими формами відображення світу, впливає на інші науки і сама піддається їхньому впливу. Може здатися навіть, що іманентний рух психологічних понять не може здійснюватися з опорою лише на самі поняття. Чи не є така можливість спробою іманентної генерації психологічних ідей у суто психологічному ключі нездійсненною? І чи не виступає саме ідеологічне підґрунтя основною рушійною сплою еволюції психологічних понять? Виступає, і саме тому, що наповнює психологію справжнім життєвим змістом. Тому дослідження взаємозв'язку психології та ідеології має бути сокровенною проблемою теоретиків та істориків психології.
Література.
1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

 
 

Цікаве

Загрузка...