WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Паралогізми наукового пізнання психіки та вихід до нового психологічного мислення - Реферат

Паралогізми наукового пізнання психіки та вихід до нового психологічного мислення - Реферат

психіці, але справа ніяк не просунулась уперед.
Якщо повернутися до предмета філософської психології, тілесний атри-бут і "мислительний" (душа) отримують свою єдину базу- субстанціальні відношення. Тоді й функціональні відношення набудуть нового ідейного підкріплення. Цей функціоналізм отримує статус, або форму життєвої ак-тивності, творчого самовизначення психічного.
Активність психічного: проблема творчості й самотворення.
В останній чверті XIX і у XX столітті на проблему творчості було звернуто серйозну увагу. В якості предмета дослідження постала людська індивідуальність, творча особистість, з усіма її типовими якостями. Праг-нення до неповторного особистісного пізнання виявляє описова психологія, що звернулася до життєвого, а згодом і творчого шляхів особистості. Науко-вий підхід вимагає чіткого аналізу компонентів - інтуїції, фантазії, мис-лення, натхнення, але тут у визначенні їхніх механізмів психологія зайшла в глибокі паралогізми наукового порядку. Специфіку компонентів творчого процесу можна було визначити тільки в їхньому взаємному, діалектичному переході. Творчість "знічев'я" - науково незрозуміла. Посилатися на вихідні засади компонентів досвіду та їхнє перекомбінування - означає не пояснювати зовсім. Залишається за сімома замками вирішення проблеми появи нового, оскільки компоненти ще не визначають таку можливість.
Творчість незрозуміла на підставі визначення компонентів, як і у процесуальному плані. Можна встановити безліч етапів творчого процесу, як і можна довести, що їх узагалі немає.
Творчість як об'єктивація ідеалу виявляє новий паралогізм: будь-яка об'єктивація є деградацією ідеалу, світ творчих об'єктивацій - нижчий світ, творча перспектива - трагедія. Silentiuni - стратегія відповідної поведінки.
На основі того, що людина робить із себе, визначаються, її статус у світі, її характер, її особистість. Характер є визначенням особистості, він показує її ставлення до світу, поведінку, найбільше - стратегію.
У переході з XIX до XX століття різні напрями психології завершували розгляд будь-яких своїх проблем питанням про особистість - своєрідний осередок усього психічного змісту. Поставала ідея цілісності - риси, яка буцімто найбільше визначає специфіку особистості. Не бачили того, що цілісність існує на всіх рівнях життя І навіть є передумовою Існування світу.
Справжня суперечність як провідна риса особистості полягає в розве-денні в ній зовнішнього (маски, персони) і внутрішнього мотиву, який суто для особистості визначається як гідність людини. Гідність передбачає роз-ходження між внутрішнім і зовнішнім у поведінці, вчинках (як культура втримання тощо). Вона також передбачає ліквідацію розриву між суб'єктив-ним і об'єктивним, набуття цілісності як прояву моральних якостей людини, а не як психолого-функціональної цілісності, що властива і найнижчим ор-ганізмам, і навіть неживій природі. Тому особистість визначається в рамках "психології цілі" як така, що має маску (persona) та мотив - гідність, характер як стратегію поведінки. Зрештою - неповторність учинку! Але тоді науковість психології стікає між пальцями на землю.
Неповторність несумісна з банальною закономірністю. Остання сама себе створює, і в цьому самотворенні особистість убачає свою найвищу гідність. Наукові спекуляції довкола проблеми особистості, властиві психо-логії XX століття, лише затьмарюють суть справи, хоча сама психологія цього періоду вважає цю проблему вихідною, провідною і завершальною. Те, що могло залишатися плідним для подальших досліджень, було зумов-лено моментом протилежності зовнішнього і внутрішнього у психіці та спробою їх поєднання.
Психологія з її принципом індивідуалізації заходить у безвихідь. Адже наука, за висловом В.Ешбі. вимагає передбачуваної повторюваності і в цьому бачить основу пошуку закономірності. Здійснюється великий поворот у психологічному мисленні. Психіку розуміють не як ціль, а як засіб - на-ступне визначення вчинкової дії. Наука з полегшенням зітхає. Психіка включається в контекст взаємозалежностей у світі, стає функціонально зна-чущою, підпорядковується світовому устрою і разом з тим втрачає свою самодостатність. Вище підпорядковується нижчому. Саме психічне таким чином нехтується, адже воно виходить за межі предмета психології. До цього дійде XX століття. Поки що наукова увага звертається на те, що робить жива істота, організм. Найбільш значним кваліфікується те, що виявлено зовні. Це насамперед рух, його механізм - рефлекс, смисл цього руху - адаптація організму до середовища.
Ідея руху розглядалася і в стародавній психології (зокрема в атомістів), але тільки в XIX столітті на рух звернули особливу увагу як на базу, що формує всю психіку, суб'єкт, свідомість. Зрештою, тільки рух забезпечує життєдіяльність. Сама життєдіяльність є рухом. Це - активність психічного, його самодостатність, і до руху все має бути зведене. Він є вия-вом внутрішніх процесів - і таким повним, що ними з наукових позицій можна нехтувати (біхевіоризм, рефлексологія). Поки що мова йде про психічне ускладнення руху.
Найбільше й найцікавіше, що зробила наукова психологія, - це роз-криття рухів як таких, що виражають людські почуття, суб'єктивність у цілому. Дарвін започаткував тут серйозну роботу, її продовжили, зокрема, Дюшеи, Сікорський, побачивши в рухах величні феномени фізіогноміки, а в останній - "розкриту книгу" психологічного буття особистості.
У розвиток ідеї руху доклали зусиль Г.Спенсер та І.Стенав, їхня наукова прямолінійність виразилася в намаганні побудувати систему психології на принципі руху· Насамперед вони вказали на природний механізм, що уможливлює рух. Це рефлекс - здобуток XVII століття. XVIII століття не виявило великої зацікавленості до цього механізму. XIX століття вхопилося за нього, як за рятівний круг. Так постала сцієнтистська рефлекторна теорія психічного.
Механізм рефлексу було розчленовано на компоненти - чуттєвий, се-редній і руховий. Якщо запускається чуттєвий (відповідне подразнення), все далі відбувається з чіткою закономірністю, "фатальним чином" (І. Сеченов). Новий підхід починався з дослідів на жабах, декапутованих, аби голова не вносила будь-яких моментів довільності. Всі недовільні рухи було, отже, визначено як такі, що мають у своїй фізіологічній основі механізм рефлексу. Далі було зроблено ще один крок: встановлено, що довільні дії також мо-жуть виконуватися за принципом рефлексу. Волю як психологічний феномен було усунено з науково-психологічної системи. Часто буває так, що за-перечення волі або чого-небудь іншого в структурі психологічних знань так виснажує вченого, що він стає (і в даному випадку теж) волюнтаристом на-виворіт.
Із трьох "класичних" компонентів психічного залишаються мислення і почуття. Мислення визначається як рефлекс з усіченим кінцем, а почуття - як рефлекс із
Loading...

 
 

Цікаве