WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Паралогізми наукового пізнання психіки та вихід до нового психологічного мислення - Реферат

Паралогізми наукового пізнання психіки та вихід до нового психологічного мислення - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Паралогізми наукового пізнання психіки та вихід до нового психологічного мислення.
Озброюючись науковими методами, запозиченими з арсеналу інших наук, та створюючи власні, сцієнтистська психологія, проте, потрапляє у пізнавальну безвихідь. Дошукуючись вирішення своїх кардинальних проблем (саме світоглядного, філософського сенсу), вона опинилася у сфері паралогістського міркування. Анрі Бергсон показав це стосовно психофізіологічної проблеми, але загалом їх принаймні три. Сцієнтистськи спрямована психологія, нехтуючи філософськими засадами, опиняється на роздоріжжі у вирішенні цих проблем своїми методами. І починає відчувати, що треба повертатися до того, чим вона гребувала, бажаючи бути "психологією без будь-якої метафізики".
Як філософська, так і наукова психологія відшукують свій предмет у дослідженнях природи психічного. Для визначення її було детально сфор-мульовано проблеми: Психофізичну (психіка і світ), психофізіологічну (психіка та її речовий субстрат - мозок), активності психічного (проблема творчості, самопізнання та самотворення).
Психіка і світ
Дуже просто мислити границі психічного у просторових уявленнях, встановлювати межі, де закінчується людина, душа (внутрішній світ) і по-чинається зовнішній світ як предметне її оточення. Контури тіла людини є очевидною підставою для такого розмежування. Тіло має постійні (зважаючи на фізичний ріст) обриси за будь-яких рухів, зміни положення тощо. Ес-тетичний погляд відразу фіксує цю межу. Тіло може відчувати біль в усіх своїх частинах, але фізичного болю немає, коли виражаються зовнішні для людини предмети. У досвіді життя психічне оберігає себе, захищає свій простір. Психологи спеціально досліджували, як дитина оволодіває конту-рами свого тіла, як навчається локалізувати на ньому подразнення, що йдуть від зовнішнього світу, як регулює тілесні та психічні функції, щоб вносити потрібні зміни в довкілля, робити його відповідним до своїх потреб. Як предмет психології людина визначається антропологічною єдністю душі й тіла: душа при цьому тлумачиться у тілесних поняттях, а тіло - у душевних (зокрема, при характеристиках міміки й пантоміміки).
Але постає питання: а що ж таке людина, світ? Хіба світ зовнішній не є водночас і світом внутрішнім? Обрій та далекі зірки, не кажучи про предме-ти близькі, є образами, що постають у душі, психіці. Світ - це образ, ство-рений людиною, і в образ цей входить і сама людина. Вона стає центром образу Всесвіту - своєрідний перетин осей координат. Моє тіло є також моїм образом, вміщеним серед інших образів. Як можна розділяти в образі те, що є моїм і не моїм, що належить до зовнішнього світу? Разом із тим є підстава розділити єдиний образ на два - тіло людини і зовнішній світ.
Тоді виступає гносеологічна проблема, що має своє осердя в можливості різних рівнів психічного своєрідно відображати зовнішній світ. На перший погляд, відчуття і сприймання дають адекватний образ світу. Але досвід показує, що цей образ змінюється залежно від стану самих органів чуття, організму, його психіки в цілому. Абстрактне мислення, піднімаючись до категоріального осягнення світу, втрачає невичерпне багатство його кольорів. Мислення не може схопити цілісності життя, воно "кінематографічне" (А.Бергсон), воно змертвлює, щоб пізнати. Критерій істини не може існувати в межах пізнавальних здатностей людини. Він має виходити за ці межі, тобто за межі психіки як індивідуального надбання, щоб далі прямувати до родового, вселюдського, Божого.
У визначенні меж психічного, тобто предмета психології, відбувається певна пульсація. Психічне зводиться до якоїсь абстрактної ідеальної точки, відтак саме тіло людини виноситься за межі психічного і навіть протистав-ляється йому або ж психічне як образ розширюється до меж зовнішнього світу, куди тільки сягають зір та думка. У цих систолі й діастолі відбувається пошук природи психічного, його закономірностей, етапів загального розвитку, індивідуальних особливостей тощо.
Аби поставити цю проблему більш спеціально, вчені дошукуються відносин не між психікою і фізичним світом у цілому, а між психікою і частиною цього світу, речовим субстратом суб'єктивності - мозком. Останній береться найбільше в його функціональних, а також морфологічних рисах, які переходять одна в одну. Виникає психофізіологічна проблема, а більш загально - відношення духу й матерії.
Психіка й мозок
Унаслідок виходу психології за межі філософії, спроб подолати пси-хофізіологічну проблему поза філософськими поняттями "субстанція", "атрибут", "модус" (як це було, зокрема, у філософії Спіпози), психологи збагнули, що психофізіологічна проблема "зависла в повітрі", що тілесне й душевне у своїй специфіці не мають нічого спільного між собою: тілесне визначається у просторі та часі, душевне - тільки в часі. Відомі вирішення цієї проблеми - паралелізм, взаємодія, епіфеноменалізм, зрештою, ви-являються такими, що зводяться одне до одного і за межі ідеї паралелтагу вийти не можуть.
Взаємодія можлива між структурами незалежними. Епіфеноменалізм - відвертий паралелізм, який показує, що тілесне є провідним, а психічне (душевне) прямує за ним, що буває з тінню предмета, який рухається. Тінь не впливає на швидкість руху, адже вона виражає той же рух, що є властивим предмету. Б. Ердман присвятив цій проблемі узагальнюючу працю, хоча майже всі визначні психологи XIX і XX століть вважали за честь торкнутися даного питання.
Психофізіологічна проблема має ще одну наукову специфікацію, по-стаючи в ідеї локалізації психічних функцій у мозку. Хоч ця проблема є вічною для людського пізнання, але наука з запалом, озброєна досконалою технікою (не забудьмо, що це час техніцизму, сцієнтизму), почала її штурм. Було висунуто концепцію еквіпотенційності мозку: усі його ділянки, частини, структури рівною мірою беруть участь у функціонуванні психічного.
Здійснювали екстирпацію будь-якої частини мозку (зокрема у птахів), і психіка при цьому поступово деградувала. Все начебто залежить від кількості мозку, яка залишилася непошкодженою. Було також висунуто кон-цепцію вузького локалізаціонізму, згідно з якою певні, чітко обмежені ділянки мозку відповідають за функції суб'єктивно психічного. Такі проти-лежні концепції було інтегровано в теорію функціональних органів мозку. Ці органи з'являються (зокрема як умовні рефлекси) в певних ситуаціях і зникають за певних обставин. Наука намагалася функціонально об'єднати мозок і психіку.
Та чи не буде це обмеженням простору тілесного? Тільки мозок? А інші частини тіла? Вони живуть, є складовими людини. Вона їх береже, плекає, догоджає їм. Пов'язувати психічну діяльність тільки з нервовою системою - однобічна й безнадійна справа! Незнання - не аргумент. Було додано ще й теорію ізоморфізму - про цілковиту відповідність змін у мозку та
Loading...

 
 

Цікаве