WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Осьовий час історичної творчості та подолання історії. К. Ясперс (1883—1969) - Реферат

Осьовий час історичної творчості та подолання історії. К. Ясперс (1883—1969) - Реферат


РЕФЕРАТ
На тему:
Осьовий час історичної творчості та подолання історії. К. Ясперс (1883-1969)
На відміну від А. Тойнбі, який віртуозно відтворює історію в її енциклопедичній повноті та нескінченності феноменів як історик-фахівець і разом з тим філософ-теоретик, Карп Ясперс підходить до вирішення проблем історії, місця в ній людини, історичних ситуацій - як історик-дилетант і водночас як обережний і чесний філософ, який бажає сказати щось більше того, що взагалі можна сказати про історію.
Основна ідея Ясперса щодо смислу історії стосується часу доісторичного, осьового і післяосьового. Початок історії тане в невідомому, її кінець неясний. Осьовий час означає, що десь орієнтовно з 800 р. до 200 р. до н.е. в людській культурі було зроблено все основоположне, чим людство живе й досі. Це було зроблено в різних місцях Земної кулі: постали самостійні культури, які висунули і вирішили проблеми людського буття незалежно одна від одної, але приблизно в один і той же час. Це були релігійно-філософські осягнення в Китаї, Індії та "на Заході", тоді виступили такі першопроходці, як Будда, Конфуцій, пророчий рух на Близькому Сході. Віддаленість територій, де виникли ці ідеї, показує, що вони мають іманентне походження, а не запозичене: людство породжує ці ідеї внаслідок певної зрілості. І цієї стародавньої зрілості вистачило, щоб запліднити творчий рух людства до нашого часу. Мова йде насамперед про питання філософської віри стосовно смислу і призначення людського буття в історії.
Після осьового часу людство прагне знайти внутрішню історичну єдність, ліквідувати бар'єри спілкування, і ця єдність виступає домінантним мотивом діяльності людини в історії. Ця єдність здійснюється і не здійснюється. Адже людина сама не може осягти смислу такої єдності. І Ясперс відсилає читача до Божого промислу.
Історія людства, як вона структурована у Ясперса, поділяється на гри послідовні фалі: передісторія, історія і всесвітня історія. Передісторія - це становлення людини: мов, рас, історичних культур. Історія стосується п'яти тисяч років у Китаї, Індії, на Близькому Сході і в Європі. Складаються великі культури Стародавнього світу: шумерські, єгипетська, егейська, культури доарійської Індії та долини Хуанхе.
На жаль, Ясперс не згадує титанічні праці В.Вундта "Психологія па-родіє" та "Елементи психології народів", в яких уже було виражено ідею про рух "до людства" з метою досягнення єдності. Наука й техніка XIX і XX століть роблять можливим такий рух. Але вони не складають основу осьо-вого часу. Ясперс висловлюється про це так: "Наслідком хибного розуміння, який вводить у спокусу, було переконання, ніби світ може бути в цілому і в принципі пізнаним, і його вважали по суті вже пізнаним. Склалось уявлення, за яким можна на основі наукових висновків уявити правильний світ людини, де існуватимуть благополуччя і щастя. Досягти цього можна актом доброї волі. Цим самим в останні століття в історичний процес увійшов новий феномен - намагання за допомогою знання не тільки знайти опору у світі неосяжної багатоманітності людських відношень, але й, виходячи із знання світу в його цілісності (а наявність цього знання в обожненій науці не піддавалося сумніву) і керуючись тільки розсудком, упорядкувати людську світобудову".
Саме тому, що ця віра в науку є непорушною, в XX столітті люди по-кладають на неї великі надії, не бачать меж, в яких вона може працювати. Таке ставлення до науки Ясперс називає марновірством. Таким же є і без-застережне підкорення її авторитетові. До того ж "представники офіційних інстанцій" використовують науку, щоб виправдати свою владу, адже вона має під собою історичний грунт. Ясперс вважає, що історія дає феномен індивідуалізації, а наука шукає те, що повторюється. Але що таке справжня наука - не знають навіть такі філософи, як Гегель.
Фіхте, Гегель і Шеллінг виходили з ідеї християнського осьового ча-су. Справді, у XIX і XX століттях успіхи науки й техніки є величними. Разом із тим втрачається будь-яка людяність світу. Ясперс порівнює цю епоху не з осьовим часом, а з тим, коли людина винайшла знаряддя праці, навчилася користуватись вогнем. Створеною технікою людина або без міри захоплюється, або ж духовно збіднюється. Більше того, людина задихнеться в тій другій природі, яку вона створила за допомогою техніки.
Саме тому людина живе або у стані глибокої незадоволеності собою, або відмовляється від самої себе, щоб перетворитися на функціональну деталь машини, не міркуючи, віддатися своєму вітальному існуванню, втрачаючи свою індивідуальність, перспективу минулого і майбутнього, щоб, зраджуючи саму себе, стати легко замінюваною і придатною для будь-якої поставленої перед нею цілі, щоб перебувати в полоні раз і назавжди даних, неперевірених, нерухомих, недіалектичних ілюзій, що легко змінюють одна одну.
Ось чому, на думку Ясперса, в Європі вже майже зникло прометеївське захоплення технікою, хоч це й не паралізувало дух винахідництва. Віра в пізнання і техніку як основу всезагального щастя виявилась слабкою. Техніка лише спрощує задачу панування людини над людиною.
Людині властиво вважати свій спосіб життя єдино правильним, відчувати кожне існування, не схоже на її власне, як докір, як зазіхання на свої права. А це приводить до прагнення нав'язати власні уявлення іншим і, якщо це можливо, формувати у відповідності з цим увесь світ.
Тут слід було б розкрити тему Великого Інквізитора. Але Ясперс, як і Тойнбі, порушуючи цю тему, не підводять її під глибші закономірності історичного порядку. Про це слід говорити конкретно і саме у сенсі осьового часу. Тоді б уся історія набула єдності, яку так посилено шукає Ясперс.
Те, що йому вдається зробити, - це підкреслити обмеженість раціональності та показати необхідність філософської віри. У противному разі неминучим є нігілізм як занурення у безодню безвір'я. Справжня філософська віра несумісна з тоталітарністю світової системи і відповідною тоталітарною істиною. Тому останнім притулком людини, яка прагне співвіднести своє життя з трансцендентністю, буде її глибока внутрішня незалежність від держави і від церкви, свобода її душі, що черпає силу у великих традиціях минулого. Все це уже траплялося не раз у похмурі пе-рехідні періоди історії.
Ясперс зауважує, що межею природничонаукового пізнання є індивіду-алізована реальність, яка може бути тільки описаною, але не зрозумілою. Цей індивідуалізований принцип стає найбільш творчим у перехідні епохи. Тому й найвеличніші духовні творіння виникають саме тоді. Це стосується грецької трагедії на стадії переходу від міфу до філософії, містики Мейстера Екхарта, яка водночас була і церковно-релігійною, і джерелом вільного розуму. Філософія німецького ідеалізму перебувала на стадії переходу від віри до безвір'я. Аналогічно Ясперс розуміє і перехідний характер тих часів, коли працювали Платон, Шекспір, Рембрандт. Перехідним періодом є сам осьовий час. Перехідний період репрезентував Августин, Глибина переходу приносить вишу ясністьбуття та істини. Тут здійснюється те, що Ясперс вважає єдністю. Говорячи про її джерело, він має на увазі не біологічну природу або походження із спільного кореня, а людську сутність як єдність вищого порядку, її можна уявити лише у вигляді символу - в ідеї створення Богом людини за образом і подобою своєю та в ідеї гріхопадіння.
Єдність людства Ясперс убачає в тому, що усюди на Землі виявляється близькість релігійних уявлень, форм мислення, знарядь, способів суспільного життя. Схожість людей за всієї їхньої різноманітності досить велика. Психологічні та соціологічні дані дають змогу встановлювати безліч
Loading...

 
 

Цікаве