WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Канонічні форми психічного та психічних феноменів - Реферат

Канонічні форми психічного та психічних феноменів - Реферат

ознакою художнього відтворення дійсності. У цьому визначенні мистецтва велика роль відводиться активності людини, що його сприймає і переживає безконечність відтворення.
Відношення зазначених у творі рис до тих рис, які не зазначені, але з необхідністю постають, і є специфікою мистецтва з усіма його прийомами фантазії, що вловлюють особливе і за його допомогою вказують на неви-черпну цілісність. Мистецький хист людини виявляється саме ь тому, що вона лаконічно відбирає риси, які відтворюють цей предмет. Саме про такий лаконізм і говорив Шевченко, коли порівнював творчість зрілого майстра і молодого митця, який часто зазнавав поразки саме через недоступність такого лаконізму вираження. Художня майстерність - це майстерність відбору тих рис, які вказуватимуть на безконечний зміст.
Щодо наукової творчості, то вона відшукує цю "знехтувану" мистец-твом повноту, шукає безконечні опосередкування, так, щоби приховане ста-ло явним, очевидним. Тому й художні пошуки можуть дати науковцям пев-ний змістовий стимул, адже вказують за допомогою відомого на невідоме. Саме мистецтво цілком задовольняється такою вказівкою, аби зрештою не перетворитися на свою протилежність.
Музика складається з відібраних звуків і цим протиставляє себе како-фонії. Мелодія має повноту, завершення, викликаючи при цьому певний настрій. Музичний твір виходить за свої межі, за межі свого лаконізму, роз'ятрюючи почуття та сприяючи їх безконечному породженню. Музика репрезентує найбільш виразний естетичний динамізм, хоч останній власти-вий й іншим художнім творам.
Наука шукає за допомогою фантазії і мислення, а також інтуїції безко-нечні опосередкування, відтворюючи ту предметну повноту вияву, з якою бореться мистецтво. Наукові відкриття саме на це й спрямовані. Археологія, зокрема, не задовольняється окремим черепком, а на його основі відтворює предметну повноту і цим втрачає ту таємничу сферу, з якою корелює мис-тецтво. Історія відшукує повноту детермінації відповідних подій, повноту умов їх виникнення, визначає матеріальні та ідеальні фактори історичного процесу тощо. Вона відшукує перехрещення детермінацій у виникненні тих чи інших подій і переходить від встановлення загальних закономірностей до опису окремих важливих подій, прагнучи все ж до повноти цього опису. Цим наука відрізняється від художньої літератури, яка лише вказує на цю повноту, але спеціально її не відтворює.
Щодо логіки, то аподиктичність логічного міркування стосується лише висновків. Головне полягає у доборі великого і малого посилань. І тут логіка стикається з усією довільністю міркування, яка визначається серйозними пристрастями. Формування великого посилання, а також малого є найбільшою алогічністю ("Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать"). Так формується висновок. Більше того, велике і мале посилання самі визначаються висновком, який має готовий вигляд як результат життєвого досвіду людини. Висновок за змістом є головним мотивом, що визначає поведінку, а також самі посилання, хоч би як це звучало парадоксально. Судження є висновком з особистісних та характерологічних визначень, по-множених на конкретність ситуації. Тому й канон логічного міркування здійснюється в межах не чистої логіки, а людського характеру та особистості. Це стосунки всіх видів логіки, в тому числі символічної.
Логічне - найбільше нелогічне. Лише вчинок має свою "залізну" логіку, розгортаючись із необхідністю через свої компоненти: ситуацію, мотивацію, дію і післядію. Логіка вчинку є основою логіки у психології. Це і є розгортання логічного осередку. Саме через учинок визначається необхідність осередку в психології, необхідність більш вагома, ніж в оптимальних сферах логіки.
Канон уваги. Все починається з чистої уваги як очікування чогось, коли ще немає апперцепції, і перед людиною постає якась нова річ, зовсім невідома, і своєю неповторністю справляє враження у формі здивування. Виникає відповідна міміка, що виражає не тільки здивування, а й певний переляк. З'являється і відповідна пантоміміка, що виражає або захист від цієї речі, або ж потяг до неї. Ця подвійна реакція залежить від начала пізнання, яке було стимульоване здивуванням. Тут виступає велика діалектика становлення життя: прагнення оволодіти предметом, що викликав увагу, і боязкість перед цим же предметом як очікування чогось загрозливого. Тому увага містить елемент вагання. Усе це породжує обережний і стриманий рух у бік предмета. У такому наступі на предмет постають і розкриваються його риси, а разом із цим увага стає предметною, вона поглинається змістом предмета. Існує певна феноменологія уваги - мимовільна, довільна і післядовільна, яка вже перетворюється на сприймання.
Особистість у канонічному тлумаченні. Латинське слово persona означає маску, яку вдягав актор, коли виходив на сцену в напередвизначеній ролі. Персона і є, зрештою, те, що людина робить зі своїм обличчям, образом у цілому, щоб перебувати в певній ролі. Маска - це образ людини, звернений до зовнішнього світу, а в "собі" людина залишається самою собою, хоча і характер, і маска мають відбивати внутрішню, іманентну сутність людини. Маска тому є не просто щось зовнішнє, а таке, що відбиває суперечність між внутрішнім і зовнішнім: адже людині доводиться носити маску, щоб уберегти свій статус, тобто дійсне становище у світі. Маска є результатом суперечності ситуативної, коли людина увійшла в ситуацію, має бути для інших і разом з тим залишається самою собою. Це вихідна особистісна суперечність.
Бути самою собою - означає стверджувати свою гідність. І тут постає мотиваційний аргумент становлення особистості. Гідність особи полягає в її самобутності, вона сама виступає ініціатором власної діяльності, яка по-значається оригінальністю. Тут головний нерв особистості. Найбільша образа для неї - позбавлення оригінальності. Тому особистість потребує визнання інших людей, щоб стверджувати своє буття. І ця вимога усвідом-люється вже в ранньому юнацькому віці. Дійовий аспект особистості - це відповідні вчинкові дії. Особистість прагне бути оригінальною, неповтор-ною у своїй творчій діяльності, і ця риса є провідною для неї. Усвідомлення власної неповторності є внутрішньою вимогою, що визначає вже рефлек-тивний рівень учинку. Вчинки на рівні особистості, її логіки є не тільки творчими взагалі, а й конкретно моральними, адже тільки вони свідчать про всезагальність вимог до вчинкових акцій. Ця всезагальність виражається у вчинковій героїці, коли особистість високо підноситься над суто індивідуальними вимогами і здійснює вчинки, що охоплюють усе людство.
Головний психологічний феномен полягає в тому, щоб пройти через індивідуалізм, подолати його і піднестися до вселюдського. Протилежною індивідуалізму є втрата людиною самобутності й розчинення в іншій особі. Таке ототожнення з іншимиє, зрештою, школою особистісного буття, нав-чанням відповідної майстерності. Адже справжня особистість має вмішувати в собі увесь людський світ, вміти переноситися в нього і разом з тим залишатися самою собою.
Щира й остаточна відданість людському світу є самопожертвою. Ця остання
Loading...

 
 

Цікаве