WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Канонічні форми психічного та психічних феноменів - Реферат

Канонічні форми психічного та психічних феноменів - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Канонічні форми психічного та психічних феноменів.
Характерологічний канон. Оскільки характер є своєрідною однобічністю людини, він має бути подоланий, відтак людина у своєму життєвому каноні залишається "без характеру". Мстивість, улесливість, самовідданість, закохуваність, підступність та інші негативні й позитивні риси є характерною однобічністю людини, але разом із тим її своєрідністю, виявленням індивідуального. Мальдівський характер - це разюча однобічність людини, чим вона відрізняється від інших. Гегель протиставляв цим однобічностям шекспірівські характери, а також гомерівські. Поглиблення характеру є поглибленням однобічності, непримиренності до інших характерів. Звідси драматизм існування людини, загроза цьому існуванню як такому.
Відсутність характеру - безхарактерність - є прямою протилежністю характерологічної однобічності. Це - чехівська "Душечка", яка моделює характери своїх чоловіків, а свого власного не має. Разом із тим це не ха-рактерологічна порожнеча, а можливість бути усім. Це певна пластичність у відносинах з іншими людьми.
Бути в іншому, бути іншим як здатність перенесення в іншу істоту - велика здатність: здатність розуміти іншого, співпереживати йому, а також (а це, мабуть, головне) - здатність відданості йому. Мова має йти про те, щоб у цьому ''бутті для іншого" утримати свою індивідуальність, творчу неповторність як єдино можливу базу глибокого спілкування з іншим.
Характер переходить у творчу індивідуальність. А вона, будучи в усьому, має можливість залишатися самою собою. Це начебто повернення до певної характерологічної обмеженості, але остання знімається за певних умов. Таким є характер гомерівського Ахілла. Він переноситься в усе, але залишається самим собою. Він є особистістю. Саме вона, а не характер, ут-римує свою неповторну індивідуальність і при цьому має здатність пе-ревтілюватися в іншу.
Бути в іншому - означає бути у своїй глибині, адже саме через неї можна досягти суттєвої комунікації з іншим. Люди відрізняються поверховим; коли вони осягають свою буттєву глибину, то знаходять спільну мову. Ця єдність глибини і спільної мови, єдність екзистенціально-неповторного і будь-якого спілкування є ґрунтом долання характерологічної однобічності, коли людина стає особистістю, тобто, будучи в усьому, залишається самою собою. Люди відрізняються поведінкою, вони ворогують, адже не бачать спільної екзистенціальної основи, її осягненням є характерологічний канон.
Мова має йти про те, щоб довести кожну психічну функцію, здатність до канону - тобто до повноти її вираження. Пошук повноти переповнює Фауста. Тому "фаустівська душа" є душею канонічною. Це разом із тим: повнота феноменологічного розгляду. Відтак гегелівська феноменологія має бути першою в історії становлення канонічної психології.
Життєвий шлях людини, доведений до поняття ортобіозу, є також відповідним каноном. І.Мечніков говорить про таке досягнення людиною повноти, вичерпаності існування, коли у неї виникає природна потреба небуття. І цим ніби знімається трагедійність людського існування. Незавершеність буття викликає трагедію смерті, і ця проблема стає кри-тичною для філософського міркування. Мечніков зауважує, що десь у 80 років людина відчуває природний потяг до небуття. Але яка причина цього? Що саме вичерпується? Насправді, зникає сама потреба буття і саме тому буття за своїм змістом переходить у небуття. Так зникає навіть сама ідея смерті.
Ідея завершеності буття досягається в окремих актах діяльності. Це є головним екзистенціальним мотивом творчості. Цей мотив надто супереч-ливий: в акті творчості досягається окреме завершення, а не цілковите, тому відбувається перехід до наступних актів творчості. Це переконливо довів Бергсон: конечна форма не може вмістити в себе безконечний зміст. Форма може бути в дереві, камені, металі, слові тощо, а зміст, який вони мають втілити, - це духовність, що не вміщується безпосередньо в тілесному. Так виступає основа переходу від одного творчого способу до наступного і по-стає, таким чином, творча діяльність, які переривається разом з перериван-ням життя.
Отже, не може бути природної потреби небуття. Втрачаються лише зв'язки з життям, звужується його змістове коло. Може бути тільки відмирання самого життя разом з відмиранням потреби в ньому. Смерть є феноменом живої людини, її беззмістовною фантазією, але зі спробою на-повнити її змістом. Тому каноном життя с його обмеженість.
Життя, яке не має обмеженості, стає абсурдним і трагедійним, що на-прочуд гарно показав Свіфт в образах тих, що були приречені на вічні муки безсмертя. Каноном життя є не просто обмеженість, що приводить до скоро-чення життя, а його завершеність - як повнота вираженості ідеального через матеріальне. Оскільки такого вираження не буває, то людина згортає цю вираженість у символі та задовольняє цим свою життєву потребу. Ось чому повнота символічного вираження є життєвою повнотою, є завершеною безконечністю. У цьому сенсі романтизм споріднений з символізмом, адже романтичний образ (як канонічний) також указує на безконечний зміст. Гегелівська естетика також містить певний канон: у символізмі за образом приховується безконечний зміст, у класицизмі зміст і форма адекватно поєднані, і тільки в романтизмі зміст визначає свою форму і вказує на безконечний зміст, який за нею приховується.
Мистецтво і художня література дарують людині повноту існування, наповнюють це існування безконечним змістом і дають змогу пережити істинну завершеність (драматургійну); тому саме життя має бути "канонізоване" в його драматургійній завершеності. Ця остання, зокрема в трагедії, пов'язана зі смертю героя, проте ця смерть покладається на без-смертне начало. Взаємний перехід життя в нежиття, смерті в безсмертя (як життєвість істини) і є екзистенціальний канон у психології.
Життя, безсмертя і смерть, взяті окремо, не дають феномена заверше-ності; лише взаємно перетинаючись, вони реалізують цю завершеність. Мудра людина, як вважав Спіноза, думає не про смерть, а про життя. А це означає, що вона думає про життя, обмежене смертю, і цим надає йому смислової повноти і завершеності. Таким має бути канон стосовно життя, смерті та безсмертя.
Відчуттєвий канон. Найперше тут постає проблема оптимізму і песимізму самого відчуття. Оптимізм - недосконале, нерозгорнуте, нечітке й несамостійне відчуття, протилежне дисонансним характеристикам, кольоровій "засміченості" відчуттів тощо. Найбільш загальний поділ відчуттів - приємні та неприємні. Мова має йти і про взаємодію відчуттів, де перетинаються їхні модальності, а далі вже про виникнення предметності і про перехід до сприймання.
З оптимізмом і песимізмом відчуття пов'язуються і встановлення самих органів чуття у певну оптимальну позицію. До канону відчуття мають бути віднесені й мімічні та пантомімічні форми. Тобто відчуття можуть виступати не тільки як чисто суб'єктивний феномен, а у своєму тілесному звучанні.
Існує також цікавий психологічнийфеномен пісні, співу, де набір звуків пов'язаний з ідеєю вираження душевних
Loading...

 
 

Цікаве