WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Думка і дія. С. Гемпшир - Реферат

Думка і дія. С. Гемпшир - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Думка і дія. С. Гемпшир
Вчення про "думку та дію" Стюарта Гемпшира ніяк не може бути віднесене до психологічних теорій, хоча у центрі його уваги були такі кон-кретно-психологічні поняття й феномени, як думка, дія, свідомість, мова, мовлення, наміри (інтенци) та ін. Це вчення відтворює феноменологічну філософську традицію тлумачення вихідних складових людського буття. Одначе, як у період свого становлення, так і в період існування у статусі самостійної галузі наукового знання психологічна наука не може обійтися без залучення до свого арсеналу філософських здобутків. Корисними тут є і напрацювання у плані формулювання та визначення понять і категорій, роз-робки та застосування принципів і методів пізнання тих чи інших явищ, а також цілісні теорії та концепції. Хоча однозначного вирішення питання щодо умов гармонійного співіснування та продуктивного синтезу філософії з рядом конкретних наук сьогодні не існує. До речі. Гемпшир також присвячує цьому питанню належну увагу.
Формулюючи коло актуальних питань свого вчення, Гемпшир стверд-жує, що вихідним у розгляді взаємодії думки та дії є розмірковування про певні тісно пов'язані між собою суперечності: між тим, що є неминучим у структурі людської думки, і тим, що є випадковим та мінливим; між внутрішньою думкою та її природним вираженням у мові та дії; між тим, що стоїть перед людиною як передвизначена ситуація, і тим, що є її власною відповіддю на неї; між знанням та рішенням; між критицизмом та практикою; між абстрактною філософською думкою та конкретним багатоманіттям досвіду. Не слід сподіватися знайти остаточне вирішення проблем, пов'язаних з цими суперечностями. Досить буде прослідкувати зв'язки між цими суперечностями, зв'язки, що часто залишаються непоміченими. Не-обхідно також при розгляді філософії розуму застосовувати аргументи мо-рального характеру, а з іншого боку - філософію розуму наблизити до мо-ральної аргументації.
У філософії, як і в інших науках, було правилом розробляти окремі питання ізольовано, аналізувати комплексні проблеми шляхом розкриття елементарних. Винагорода за це була дуже значною: точність, ясність, нерідко навіть переконливість. Але можливо, що існують цілі та інтереси, які потребують, щоб акуратність та послідовність аналізів не обмежували простору дослідження та варіативності засобів пізнання.
Особистості та їхня ситуація. Люди можуть мислити з точки зору знання або ж з точки зору дії. Вони можуть запитувати себе: "Це очікування правильне чи ні?", а також: "Робити мені це чи ні?". Ці запитання можуть бути сформульовані у словах. І ніщо не можна назвати думкою, поки це "щось" не буде сформульовано у словах. Слова є частинками мови, її складовими. А мова, серед інших речей, є набором знаків. Мова фактично використовується для того, щоб мати змогу ставитися до елементів, що повторюються в досвіді та в дійсності.
У цьому сенсі люди застосовують мову для розрізнення цілей. Вони можуть ставитись до чогось, щоб дати певну інформацію про це, зробити запит до цього, дати розпорядження щодо цього, дати обіцянку, виразити захоплення, а також для безконечності інших цілей, що відрізняються як різні форми людської поведінки і як різноманітні суспільні утвори.
Хоч би якими були цілі, задля яких використовується мова, вона завжди виступає як засіб виділення, вирізнений та спрямування уваги на щось, зокрема на елементи досвіду та дійсності як на предмети, з якими час від часу встановлюються відношення, стосунки. Мова повинна забезпечувати засоби розрізнення, поділу дійсності на частини і сегменти, які стають дійсними предметами відношень. Реальність та досвід не можуть бути мис-лимими, поки ми не маємо правил, які корелюють окремі групи значень з окремими елементами, що повторюються в дійсності та досвіді таким чином, що помірковане застосування окремих груп значень повинно братися як відношення до окремих елементів досвіду.
Ці правила обов'язково бувають двох типів: по-перше, правила, які відбирають елементи в досвіді як сутності одного й того ж роду та ототож-нюють одне й те ж як таке, що повторюється знову й знову. Правила цього типу можуть бути названі принципами класифікації. По-друге, правила, які відбирають елементи досвіду як самостійні та незалежні сутності, що мають певну визначену своєрідність. Отже, правила другого типу можуть бути названі принципами індивідуалізації. Два типи цих правил пов'язані між собою системно.
Коли ми використовуємо мову в нашому мисленні та у спілкуванні з іншими, ми у такій мірі стаємо сприйнятливими, що партикулярний поділ дійсності на сегменти, що словник і граматика такої партикуляризованої мови справляють велике враження. Здається, що ми не можемо встановити теоретичної межі числу різних способів, опосередковано через які реальність може бути поділена на елементи, що повторюються, для цілей мислення і дії. Адже не має сенсу в позиціях "у змозі", "не в змозі", якщо ми спочатку не задали правил або принципів, які б виключали певні методи диференціації.
Але задати такі правила або принципи для вичленування та дифе-ренціації елементів дійсності - означає чітко пояснити структуру можливої або дійсної мови. Аби показати, що елементи в дійсності могли б розрізнятися з метою мови звичним способом, ми мали б уяснити: ніщо не повинно вважатися в якості "елементів дійсності, що розрізняються для цілей мови". Ми мали б установити ряд обмежуючих дефініцій, що відносяться або до дійсності, або до мови, або ж до того й іншого. Така дефініція не повинна бути тривіальним роз'ясненням слів (або понять), хоча у філософському розумінні вона була б значною мірою реальною спробою досягти чи хоча б наблизитись до достеменного роз'яснення.
Той, хто робив спробу встановити (а це стосується всіх філософів) відношення людської думки та знання до дійсності або намагався віднайти межу того, що може вважатися дійсністю, думкою чи знанням, - мусив відповісти на питання: у чому відмінність між істиною та неістиною відносно дійсності? чи є іманентним уявлення людини про дійсність самій дійсності? яка сутнісна відмінність між реальністю і образом реальності? якою мірою діюча мова відповідає реальній дійсності, коли вона застосовується для позначення її елементів та пояснення окремих явищ?
Кожна діюча мова і кожна система мислення в межах мови, котрі можна взяти навмання в якості прикладу, виявлять варіації найбільш загальних принципів диференціації, які, наскільки ми можемо бачити, використовуються у кожному застосуванні мови відносно дійсності. Але тоді ми не зможемо сказати абсолютно остаточно, що ці найбільш загальні принципи диференціації елементів у дійсності є єдино можливими. Ми не можемо антиципувати й ставити остаточні межі новим формам знання. Інституції мови завжди перебувають у розвитку, і історія цього розвитку є історією людської мови.
Найбільш загальні принципи вичленення та диференціації елементів дійсності можна назвати "необхідністю розмірковування" або "необхідністю припущеннядумки, мислення та знання". Слід також сказати, що ці прин-ципи ми не можемо ні тлумачити, ні виправдовувати, відносячи їх до таких принципів, які є ще більш загальними у застосуванні. "Необхідний" тут є не більше, ніж "останній", "остаточний", "найбільш загальний" і тому - "далі вже не пояснюваний".
Залучення "необхідності" тут полягає не в тому, що існують постійні альтернативи, неможливі для подальшого розуміння. Більш точно було б сказати, що ми не можемо так глибоко осягати та формулювати альтерна-тивні принципи диференціації, які не є специфічними відносно цього найбільш загального типу. Але ми можемо тлумачити використання нашими частковими системами мислення, мови чи
Loading...

 
 

Цікаве