WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Герменевтика і психоаналіз: конфлікт інтерпретацій. П. Рікер (нар. 1913) - Реферат

Герменевтика і психоаналіз: конфлікт інтерпретацій. П. Рікер (нар. 1913) - Реферат


РЕФЕРАТ
На тему:
Герменевтика і психоаналіз: конфлікт інтерпретацій.
П. Рікер (нар. 1913)
Поль Рікер виступив як екзистенціаліст релігійно-феноменологічного спрямування. Його ідеальними джерелами були екзистенціальні відкриття Гуссерля і психоаналіз Фрейда. Центральним поняттям Рікер визначив волю як "межовий початок" людини. Саме на основі та за допомогою волі людина здатна осмислювати навколишній світ. Дослідження волі дає можливість Рікеру здійснити аналіз вкоріненості суб'єкта у бутті і висунути питання руху свідомості до майбутнього.
Ідея "межової первинності" дає можливість індивіду осягнути і пере-жити можливість свого небуття. Де кінчається людська воля, там виступає уявлення про Бога. А Бог як безумовне начало визначає буття людини. Тлу-мачення людського буття, світу і людської культури Рікер здійснює, спи-раючись на засади релігії, феноменологічно-екзистенціального вчення, а також на "Феноменологію духу" Гегеля.
До головних праць Рікера належать: "Історія та істина" (1955), "Філософія волі" у двох томах (1950-1960), "Про інтерпретацію. Нариси про Фрейда" (1965), "Жива метафора" (1975). Наразі доцільно зупинитися саме на праці "Нариси про Фрейда", де розглянуто позитивний і негативний вплив Фрейда на людську свідомість XX століття.
Рікер досліджує взаємозв'язки і взаємодію герменевтики і психоаналізу, розкриваючи відношення свідомого і несвідомого, впливу психоаналізу на розвиток сучасної культури, відшукуючи взаємодію мистецтва і фрейдівської психоаналітичної системи.
Підходячи до інтерпретації психоаналізу, Рікер наголошує, що зустріч з ним викликає у людини сильне потрясіння. Фрейд прирівнюється (уже не вперше!) до Ніцше і Маркса. Всі вони зривають маски людської поведінки. Виступає нова проблема - хибної свідомості, свідомості як неправди, свідомості як забобону. Рікер указує, що "питання про свідомість таке ж темне, як і питання про несвідоме". Отож як слід переосмислити і обґрунтувати поняття свідомості, щоб несвідоме стало його "іншим"?
Осягти діалектику свідомого й несвідомого дає можливість філософська антропологія. Якою має бути людина, щоб стати одночасно і відповідальною за здоровий глузд, і здатною виявити логіку та економіку, оскільки в ній говорить це? Якої нової точки зору на уразливу людину, а також на парадоксальне співвідношення відповідальності та уразливості вимагає мислення, яке під впливом рефлексії про несвідоме відмовилося від ролі центра свідомості?
Рікер викладає свою концепцію "кризи поняття свідомості". Декартова ідея про істинність і самоочевидність свідомості видається йому надто сумнівною. І Фрейд, і Гегель говорять одне і те ж: свідомість не може тоталізуватись, і тому філософія свідомості неможлива. Саме фрейдівський реалізм є необхідним еталоном у засвоєнні того, що рефлексивна свідомість терпить поразку. Проте ця поразка не даремна, вона не є цілком негативною. Свідомість має переосмислити себе і свої необгрунтовані претензії, які є наслідком нарцисичного відношення безпосередньої свідомості до життя. Як зазначав Гегель, своєю поразкою свідомість виявляє те, що її безпосередня переконаність у собі є лише зарозумілістю; то чи може свідомість, виходячи з цього, знайти доступ до мислення, яке не є більше увагою свідомості до свідомості, а увагою до говоріння, до самого предмета говоріння?
Рікер вважає, що критика фрейдівського реалізму може бути тільки епістемологічною з застосуванням того або іншого поняття, яке здатне відбивати цю нову галузь об'єктивності та інтелігентності. Несвідоме Фрейда на протилежність несвідомому романтиків є пізнаваним. Це стосується всього внутрішнього досвіду людини. "Реальність" несвідомого існує тільки як реальність, яку діагностовано.
Реальність психоаналітичних фактів полягає в тому, що вони мають значення для іншого.
Рікер ставить питання, чи існує несвідоме, і відповідає на нього так: несвідоме є об'єктом у тому розумінні, що воно "конституйоване сукупністю герменевтичних прийомів, які його розшифровують". Ця відносність несвідомого не відрізняється від відносності фізичного об'єкта, який постає в результаті наукових процедур, які його конституюють. Для критиків пси-хоаналізу є одна відносність: несвідоме є лише проекцією аналітика.
Рікер стверджує, що феноменологія потребує ідеї несвідомого. При цьому він зауважує, що й свідоме є таким же темним, як і несвідоме. Свідоме є, і воно виступає як задача. Слід говорити тому не про реалістичне, а про діалектичне пізнання несвідомого. Це сформульовано у Фрейда таким чином: якою людина виходить із свого дитинства, такою вона й стає дорослою. Тобто для аналітика людина стає жертвою дитинства.
Проти свідомості як епігенезу виступає інтроспективна психіатрія. Тут Рікер знову звертається до "Феноменології духу" Гегеля, бажаючи рішуче зіставити фрейдівський психоаналіз з методом Гегеля. Цей метод не є ви-тонченою інтроспекцією. Не як продовження безпосередньої свідомості роз-виває Гегель свої "фігури" - рух категорій. Цей генезис не є генезисом свідомого, або генезисом у свідомості; це генезис духу в дискурсі. Ключові фігури "Феноменології пуху" зовні нагадують фігури Батька, Фалоса, Смерті, Матері, що відповідають ключовим постатям психоаналізу. Людина стає дорослою, тільки стаючи здатною до створення нових ключових понять, які близькі моментам Духу в гегелівській феноменології. Саме ці моменти керують сферами смислу і відтак абсолютно не зводяться до фрейдівської герменевтики.
Ідея відношення свідомого і несвідомого у феноменології Гегеля є дійсно діалектичною, адже свідоме й несвідоме переходять одне в одне, в той час як психоаналіз вирив між ними прірву. У Гегеля є двобічний взаємний перехід свідомого і несвідомого; більше того, свідоме водночас є і несвідомим (знамениті сцени із ''Дон Кіхота", в яких Санчо водночас вирішує глибокі проблеми людських взаємин і не усвідомлює того, що він сам став об'єктом чужої гри).
Розглядаючи гегелівське тлумачення теми хазяїна і раба, Рікер, указує, що це не є діалектикою свідомості. Мова йде про народження "Я" в умовах роздвоєної свідомості. Рікер вважає за необхідне пройти через ті "регіони" людських значень, які у своїй сутності не є сексуальними. У своєму первин-ному конституюванні ці області смислу створюються не лібідозними інвестиціями. У зв'язку з цим Рікер пропонує три області смислу, що вира-жаються в трьох іпостасях: "володіти", "мати можливість", "мати зна-чення".
Володіння пов'язане з присвоєнням і працею. Тут виникають певні людські почуття, що йдуть від рефлексії, від об'єктивності, зокрема еко-номічної. Ідея володіння пов'язується і з владою, її сфера конституюється в об'єктивній структурі, яка породжує відношення панування-підкорення, що властиві політичній владі. Саме тут виступають такі людські риси, як амбіційність, покора, підлабузництво, відповідальність тощо, - широкий спектр саме психологічних понять. "Людина стає свідомою, оскільки вияв-ляється здатною осягти політичний аспектвлади. Зріла винуватість народжується саме тут". Влада робить людей несамовитими. Рікер зауважує: "Психологія свідомості є лише зворотним боком розвитку фігур, які супро-воджують людину тією мірою, як вона породжує економічну, а далі й політичну об'єктивність".
Ще однією сферою
Loading...

 
 

Цікаве