WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Вчинок як минуще - Реферат

Вчинок як минуще - Реферат

Олега). У Шекспіра всі трагедії виводять на чисту воду злодіїв, карають їх. Макбетові прорікали, що ніхто з народжених жінкою його не подолає, що він не загине, поки Кавдинський ліс не зрушить з місця. Здійснилося неймовірне, і Макбет гине. Незважаючи на те, що драматургія Шекспіра є драматургія вільного самовизначення людини (мотиваційний принцип в історії психології), однак фатум, ??? повертають події так, що герой гине. І це є незворотним.
Незворотність фаталістичної визначеності переважає над катарсисом. Помилка постає роковою для героя. Щось об'єктивне повинно торжествувати, а саме - об'єктивна необхідність, що має моральне вираження справедливості. За скоєну помилку герой отримує покарання. Проте це покарання без вини. Адже герой винен без вини, оскільки не усвідомлював подальшого розвитку світу, його подій. Герой діє в рамках суб'єктивної можливості усвідомлення та не усвідомлення, проте універсум з його внутрішнім поєднанням подій перевищує можливості героя передбачувати і правильно вчиняти. Життя тому є необхідно трагічним. Співвідношення універсальності та унікальності виступає тому як людська трагедія і оформлюється у відповідній трагедійній формі. Безконечне може поставати у чуттєвій формі, натякаючи на все, проте сама ця форма може бути однією, другою, третьою і т.д. - конечне вираження безконечного.
Не тільки трагедія є трагедійною, але й комедія є такою, не говорячи вже про драму. Гоголь завершує свою веселу повість словами: "Грустно на этом свете, господа". В комедії також присутні помилки. "Комедія помилок" - це принцип усіх комедій, не тільки цієї, Іпекспірівської. Людина очікує на більше, але її якості об'єктивно цьому перешкоджають (Чудовисько хоче одружитися з Красунею тощо).
Комедія ставить все на свої місця. Все знаходить відповідне собі місце і відповідну людину - іншого. Однак залишається трагедія як бажання не-доступного. І комедія, як правило, має цей фрустраційний момент. Оскільки Чудовисько за тілесною подобою чудовисько, а як людина несе ідеал краси, прилучене до неї внутрішньо, воно воліє володіти нею. Усвідомлюючи це, воно здійснює резиґнацію своєї самості і страждає. Воно змушене йти на компроміс. Його очікування, домагання викликають подив, сміх, почуття комічного. Проте ця комедія для героя, який хоча й усвідомив ту іншу можливість, постає трагедією. І цю трагедію герой повинен нести з собою у фрустрації все життя. Комедія виявляється трагічною більше, ніж власне трагедія, де із загибеллю героя закінчуються його страждання.
В комедії герой несе свій хрест протягом всього життя. Мова не йде про комізм опереткового дійства. І це діє, як рок - трагедія людини в собі і для себе (для інших). Але глядач сміється над фрустрацією в комедії, плаче над фрустрацією в трагедії. У цій останній формі естетичного відношення щось дуже важливе, життєве залишається нездійсненим. Катарсис повинен згладити, зафарбувати цей трагізм нездійсненності. Такою є ситуація у ''Дванадцятій ночі, або Все, що завгодно". Ідея зворушливого лише частково виражає це відношення.
Четверте естетичне відношення повинно розкривати протиріччя між ве-ликою потребою рішення та його неможливістю - принциповою фруст-рацією. Так виникає фрустраційне або фрустраційно-катартичне відношення.
Окремо слід зупинитися на розгляді питання про пізнавальне й буттєве відношення. Як реально можливі ці відношення, ось у чому питання. "Махабхарата" показує вихідну позицію як згортання гун. Спочатку ми абстрагуємося від усіх визначеностей, а потім цю абстракцію вважаємо вихідним пунктом буття та пізнання. Йдемо шляхом конкретизації, тобто відтворення того, що втратили в абстракції.
Перед філософією та психологією стоїть завдання: створити образ буття та пізнання. Психіка при цьому виступає індикатором буття, способом його виявлення, подібно до того, як на фотопапері проступає зображення. У вихідне буття (все і нічого) вторгається індикатор-проявлювач, і воно по-ступово проявляється. Співвідношення різних феноменальних моделей буття є пізнавання. Звідси виникає проблема можливості самоспоглядання світу.
У вирішенні цього найскладнішого питання людина робить спробу виходити з абстракції, бачити її такою, що наповнюється певним змістом. Але коли отримується нуль абстракції в осягненні вихідної позиції бачення, то рухатися до визначеності далі вже неможливо. При цьому будь-яка визна-ченість не є початок, її саму потрібно зрозуміти. Тоді потрібно виходити з єдності визначеності та невизначеності. Пейзаж, що розгортається вдалину і втрачає там свої риси, є образ руху від чуттєвої конкретності буття до його абстрактного начала і від цього начала до чуттєвої конкретності. Гегель як раціоналіст однобічно побачив перехід від чуттєвої вірогідності до розсудкового відношення і відношення іншим, але зворотний шлях, що відображає інтерес до повноцінного буття, він не показав.
У пізнавальному відношенні людина ставить питання: чому не задовольняє одна модель світу і виникає необхідність переходу до іншої? Це питання може бути сформульоване інакше: чи можлива феноменологія? Чи можливий образ світу та його подоба світові? Образ світу як його саморозкриття змінюється залежно від позиції, установки, підходу. Скептики це розглянули досить ґрунтовно. В цьому питанні поняття центрації та децентрації є вихідними. Питання пізнання постають одне за одним. Яким чином модель або образ виявляються такими, що містять суттєві вади, а людина робить спроби подолати ці вади, побачити за образом дещо інше, більш істинне? Виникає проблема еталону істини, до якого докладається емпіричний матеріал.
Все одразу неможливовиразити. Подібно до того, як, маючи думку, ми робимо спроби її виразити, втілити, підбираючи у певному порядку слова, так і вираження всього світового може бути тільки у певній послідовності. Людина в якомусь ракурсі здійснює зріз світу, її слух, її зір - це послідовна сукупність образів, результат нанизування метафізичних точок на деякий план. Так виникає образ світу. Він подібний до мозаїки, а також до руху променя у кінескопі, в результаті чого змальовується образ. Лейбніц гово-рить про світ у собі як про сукупність живих точок. Феноменальний світ - це ніби чарівний ліхтар, що освітлює темряву. Але образ, як конечний, вка-зує на те, що за ним і в ньому є безконечне, і він живе цим безконечним.
Наукова творчість з самого початку передбачає групування, серіації, класифікації, пошук основ систематизації, що забезпечують зв'язок. Збирання харчових речовин, мінералів тощо вже є відбір. Тому класифікації та інші способи компонування виникають у результаті спостереження фактів - простого спостереження, що передбачає слідкування за своїм предметом. Унаслідок активного вторгнення у предмет виникає експериментуюче спо-стереження з вимірюванням та ін. Суперечливість усіх видів компонувань слід шукати у виборі принципів композиції. Ці ж предмети можуть бути скомпоновані, об'єднані в іншому плані. Розпадаються одні і з'являються інші композиції. Основою для них постають структури (гештальти), що вже склалися. Відбувається уподібнення невідомого відомому, що яскраво вис-тупає у пошуках назв сузір'ям.
Класифікація показує схожості та відмінності, що дає змогу робити узагальнення. Однак сутність схожостей та відмінностей тут ще не з'ясована. Вони можуть бути випадковими. Але й сутнісні властивості, що
Loading...

 
 

Цікаве