WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Вчинок як минуще - Реферат

Вчинок як минуще - Реферат


РЕФЕРАТ
На тему:
Вчинок як минуще
Результатом життєвого шляху людини постає певне розуміння мину-щого, яке починає собою цей шлях і його завершує. Перебування у минущому та його відображення в самому суб'єкті складають основний принциповий зміст життя.
Філософія, що осягає світ, феноменально поділяє його на ноумен та фе-номен. Я хочу знати, що криється за зовнішньою видимістю світу. І якщо я приходжу до думки про те, що між ними (світом та його видимістю) немає прірви, що вони єдині і т.д., питання про відношення феномена й ноумена залишається в силі. Це вихідна думка людини, яка будує світогляд.
Проте ноумен, хоча він і визначається як основа буття, заводить людину у світ абсолютної абстракції, про який нічого сказати не можна, можливо, крім того, що він існує. Таке вивільнення світу від визначеностей є певною подобою смерті. Потяг до осягнення ноуменальної сутності є потяг танатос. Але людина не може дихати таким розрідженим повітрям абстракції. Вона врятовує себе у пошуках визначеності, їй потрібен конкретний, чуттєво осягнутий світ, до якого вона відчуває абсолютну прихильність і втрата якого призводить її до стану жаху перед життям. Цей потяг до визначеності світу є любов, або лібідо, - термін, який отримав модне звучання.
Переживання, відчуття буття як перше і найфундаментальніше визна-чення життя є результат взаємного переходу танатос та лібідо. Лише у тана-тос з його відторгненням визначеності, скутості нею, а також у поверненні до неї людина має єдину можливість пережити своє буття. Ця єдність любові та смерті як єдність визначеності та невизначеності є вихідним предметом філософії, психології, мистецтва, художньої літератури та будь-якого іншого відображення світу. Можна лише пригадати філософську поезію Аль Фаріда, "Принцесу Турандот" Карло Гоцци або байропївського Сардана-пала у заключній сцені з Міррою, які вмирають разом на палаючому троні. Безконечне багатоманіття інших великих сцен, створених людством, свідчить про цю єдність саме як єдність життя та смерті - у простих та велично-апофеозних утіленнях.
Жага до визначеності є лібідо. Це прагнення до предметності є дух лю-дини, що творить. Прагнення до ноумена - вираження духу заперечення, деструкції, згортання визначеності. Танатос і лібідо рефлектують один в одного як вихідні феномени буття. Людина шукає його розгадки у цьому переході. Оскільки фіксується тенденція переходу до ноумена, виникає страх смерті. Фіксування тенденції до виникнення феномена, як радість світанку, призводить до переживання радості буття. Але ця остання повинна мати своєю необхідною передумовою подолання деструкції ноуменальної тенденції.
Ці суперечливі сторони відчуття буття розгортаються як творчість та як руйнування (нищення) або - у більш сучасних термінах - як біофілія та некрофілія. Звідси жага до самозбереження та самознищення, а також ана-логічна жага, спрямована на іншого. Жити - значить умирати, тобто мати перед собою межу, яка постійно нагадує: "Memento mori". Принцип Р.Декарта ''Cogito ergo sum" позначає cogito як основу для розрізнення, що виникає при взаємопереходах феномена та ноумена і, як наслідок, призво-дить до переживання відчуття буття.
Людина "хапається" за визначеність, розвиває її, робить її своєю, щоб відчувати себе опертою на щось. Вона шукає споріднену опору або (що те ж саме) в іншому шукає духовне. Вона аналізує інше, щоб знайти це рідне, споріднене, але залишається у самовірогідності одинокою. Вона намагається подолати одинацтво, розширити себе, знайти навколо таку ж суб'єктивність і робить це за аналогією тілесності. Припускає в аналогічній тілесності такий же дух, таку ж духовність. Вона шукає розширення свого буття за рахунок буття іншого. Вона знаходить людину і експериментує з нею, здійснюючи спроби побачити в ній духовність - опосередковано чи навіть безпосередньо. Інший вчиняє так само. Відбувається зустріч, у процесі якої виникають відношення, стосунки. Відтак виникає прагнення до змагання, яке постає у тактиці та стратегії, а загалом - у поведінці.
Прилучення іншого відбувається силою, оскільки інший має такі ж наміри. Інший повинен виступити врешті-решт як підкорений світ, оскільки опора у бутті повинна мати всесвітній смисл. Цей вихідний пункт міжособистісних стосунків яскраво виражений у "Казці про рибалку та риб-ку". Але опора, оскільки вона ототожнюється зі мною, з "Я" загалом, втра-чається як опора. "Я" перетворюється на Мюнхгаузена, який намагається підняти сам себе за волосся.
Опора, оскільки вона відчужена, не містить нічого мого. Ця опора не тільки відчужена, а навіть ворожа мені. Таке відношення чудово втілив У Ченьень у герої свого роману Сунь У-куні - царі мавп. Монах Сюанцзян вирушає в похід у пошуках цієї опори - вчення Будди, але зустрічає на шляху абсолютно відчужений і навіть ворожий світ, з яким друзі-мандрівники стикаються постійно і змушені воювати. Це - страховиська, які їм постійно загрожують, а отже, доводиться долати їх з боєм. Тут постає фантастичний світ. Але фантастичність його зумовлена абсурдним захоп-ленням, перетворенням і безконечним примноженням предметного світу. Чужий, ворожий світ сповнений перетворень, і ці образи-предмети перетво-рень стають загрозливими як такі, що придушують безмірною предметністю. Сунь У-кун і Баджу полонені Сюанцзяном і служать йому. Вони приймають його цілі, але іноді роблять спроби звільнитися.
Перед людиною виникає проблема великого звільнення, вивільнення. Його смисл - відкинути поневолення феноменальним чуттєвим світом.
Стара з вищезгаданої казки спроможна хоч усі сили світу підкорити своїй владі, але цим вона знищує самостійність іншого, розширює себе до меж світу і разом з тим постає вміщеною в саму себе без опори. Так. Сунь У-кун думав, що здолав велику відстань (до Східних стовпів), проте опинився лише на долоні у Будди.
Великий Інквізитор хоче, аби всі думали як він, інакше всі інші мають бути знищені. Але якщо людина отримує абстрактну свободу, вона не знає, що з нею робити, і віддає її кому-небудь. Цей пункт пов'язаний з ідеєю по-неволення. Не тільки інший поневолює, а й саме "Я" прагне поневолення, оскільки свобода є свобода від опори. Саме в поневоленому "Я" і знаходить опору дехто. Проте це - завжди взаємний процес. У ньому поневолювач і раб міняються місцями.
Те, що я беру в іншому, - лише його абстрактне існування (щоб він був моїм рабом, я знищую його своєрідність). Цим самим я знищую й себе, оскільки залишаю себе без певної, визначеної опори. Я відчуваю провину спершу відносно іншого, проте це є провина і відносно мого існування, яке я піддаю знищенню: Не відпускаючи "інше" в бік його незалежності, я також відчуваю провину, оскільки самостійність "іншого" теж залишається формальною і втрачає опору. Не може бути вільним народ, що поневолює душі народи. Провина має бути спокутувана. Але вона спокутується так, що я йду шляхом надання самостійності іншому існуванню або нівелюючи його особливості. Спокутування провини йде тим жешляхом, що й вступ у стан провини, - ототожнення з іншим чи надання йому самостійності. Утво-рюється порочне коло - провина та її спокутування. Це коло переживається як совість - неоплатний борг, вічне зобов'язання, показник того, що "Я" не виплуталося з провини. Совість та обов'язок є турбота з приводу порочного, ганебного кола провини. Воно повинно
Loading...

 
 

Цікаве