WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Вчинок і світ людини - Реферат

Вчинок і світ людини - Реферат

будь-якої форми творчості вчинок виражає те найбільш людське, що властиве різним видам діяльності. Вчинок, будучи безпосереднім вираженням комунікації, що лежить у його основі, може мати наукову, художню, технологічну, практичну та інші форми, але його змістом є розширення впливу індивіда на предмети й події навколишнього світу. Вчинок є діяльна об'єднуюча ланка компонентів творчої комунікації: інтуїції, фантазії, мислення і т.д. Завдяки йому встановлюються міжлюдські відносини і розгортається безконечна гама моральності або аморальності. Ці відносини починаються з виникнення простих залежностей і завершуються здійсненням свободи в соціальній комунікації.
Залежність і свобода походять із джерел, що визначають специфіку вчинкової комунікації, гідності як провідної риси особистості і вкорінення в людську духовність. Відокремленість людського існування, виражена в таких поняттях, як "індивід", "творча індивідуальність", "Я", "самість", "суб'єктивність" і т.д., з необхідністю передбачає комунікацію; в ній зберігається, розвивається і стверджується індивідуалізація. Проте безком-промісна втеча індивіда в себе веде до трагічної самотності.
Вчинок є природною, безпосередньою формою комунікації (вкорінення в соціум), в той час як художня, наукова та інші форми діяльності являють собою опосередкованімодифікації такого вкорінення. У цьому розумінні вчинок є акт самоствердження особистості на основі утворення спільності з іншими індивідами.
Вчинкове освоєння світу підкоряється цій же меті. Проте воно ще не вказує на остаточний смисл, виступаючи тільки способом вкорінення й само-ствердження. Вкорінення в "чужому" матеріалі (не людському) є ілюзією, паліативом, який має місце в історичному процесі. "Крихкість" існування особистості, яка переживає загрозу зникнення і, зрештою, зникає (неминучість смерті), приводить до сукупності дій, спрямованих на подо-лання цієї "крихкості". Вже стародавні люди, створюючи міфологію на ос-нові фантазії, "оживляючої апперцепції" (В.Вундпг), уособлюючи події, предмети, явища зовнішнього світу, уподібнювали себе іншому, щоб знайти твердий грунт для свого існування, освоїти великий світ, набути само-ствердження.
Оживляючи в міфології світ, олюднюючи тварин, рослин і все, що існує навколо, людина в цьому знаходить опору для свого існування. Протягом історії поле дії "оживляючої апперцепції" дедалі звужується. Людина навіть в уособленнях та оживлених предметах бачить свою смерть. Освоюючи не-живий світ, а поряд із цим змінюючи і комунікативний процес між людьми, сучасна людина допускає "оживляючу апперцепцію" тільки як художній прийом і звертається насамперед до справжньої розвиненої суб'єктивності іншого, шукаючи в ній міцну опору існування.
Науково-технічний прогрес, який розширяє, урізноманітнює ко-мунікацію, посилює її, разом із тим не долає "крихкості" існування, не ро-бить його безпечним. Безпосереднє прогресивне завдання, що вирішується історичним розвитком науки і техніки, - освоєння світу, щоб він не становив загрози для людського існування. Техніка і наука виступають опосередковуючою ланкою у створенні екзистенційної опори для особистості на живому людському матеріалі. Проте їхня роль, будучи в основі своїй роллю позитивного смислу, може отримувати антигуманну спрямованість.
Людська суб'єктивність як абстрактне життя спочатку може бути лише потенційною буттєвою опорою для іншого існування. Первісно аморфна, невиразна суб'єктивність іншого не становить проблеми для вчинку. Він асимілює її, навіть не відчувши з її боку опору. Порівняно з нею навіть чу-жий речово-предметний світ об'єктивності, що важко піддається освоєнню, дає більше підстав для утвердження індивідуальності, ніж протиставлена їй аморфна суб'єктивність. Вчинок більш за все спрямований на те, щоб знімати "чуже" в іншій суб'єктивності, освоювати і підкоряти її власній індивідуальності. Втрата інтересу стародавньої людини до побудови пірамід як речової опори "продовженого" існування є відмовою від матеріального принципу вічного збереження індивідуального життя. Соціально-політичні, морально-релігійні і просто моральні вчення, поширюючись серед великої кількості індивідів, більш вдало реалізують для вихідної суб'єктивності її основне екзистенційне завдання. Віра в потойбічне існування, в Бога або ж віровчення філософського характеру є різними видами пошуку "трансцендентної" опори індивідуального існування. Те, що в історії людства виступає такими способами ствердження комунікації, як "диво", "таємниця", "авторитет", становить лише окремі релігійно обмежені вчинкові механізми екзистенційного утвердження буття. Ідея потреби загального вірування (ідея "Великого Інквізитора") спрямовує здійснення основного принципу вчинку, тлумаченого як дія комунікації з метою самоствердження. Коли цьому природно виникає опір саме з боку живої людської індивідуальності, це часто провокує несамовиту лють відносно вихідної суб'єктивності. Найбільш відповідний матеріал для самоствердження особистості постає тому не тільки як індиферентний, але й як ворожий такому прагненню. У цьому бачать загрозу втрати основних підвалин життя в іншому існуванні.
В історичному русі суспільства політика, поступово розвиваючись, витісняє такі стародавні форми комунікації, як анімістичне оживлення при-роди, звичаєвість - інститут безпосереднього залучення індивідів до за-гальноприйнятих норм поведінки, мистецтво - спосіб формування такої поведінки і т.п. Відшукуються найбільш витончені форми використання людини як ідеальної екзистенційної опори. В рабській формі залежності нехтують своєрідністю іншого індивіда. Це - володіння "абстрактними" людьми, грубо речова форма життєствердження, історично обмежена. Засо-би здійснення вчинку перетворюються в абсолютизований принцип, коли інші люди оцінюються як знаряддя для досягнення чужої мсти. Насильство як спосіб досягнення загального вірування в негативній формі свідчить про наявність глибоких коренів потреби спілкування. Досягнута таким чином загальна віра є неповноцінною, позбавленою життєвої комунікації. Вчинок, усвідомлений як продуктивний обмін духовними змінами між своєрідними особистостями, становить живу прогресуючу комунікацію. Постання різних форм людської творчості є пошуком адекватних об'єктивних засобів само-ствердження, аби вони найбільше відповідали головній меті вчинку.
Вища форма вчинкової дії вибирає шлях через конфронтацію протилежностей до їхнього синтезу, єдності. Вчинок виявляється дією безпосередньої творчої комунікації і спрямовується проти зведення іншої особистості тільки до рівня засобу, знаряддя. Принцип субституції, який виникає в історичних формах учинку, означає заміну людського матеріалу іншим, щоб зробити можливою творчу комунікацію і
Loading...

 
 

Цікаве