WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Вчинок і світ людини - Реферат

Вчинок і світ людини - Реферат

вухо...
Т.Ліппс, також не мають наміру підтверджувати безпосередньо комунікацію особистостей. Насправді ж вона здійснюється. І справа не в тому, що психічне "світиться", "теплиться" в тілі. Відкритість особистості полягає не в тому, що її можна відкрити, як черепашку, а в тому, що вона сама себе відкриває, поширюючись на весь доступний для неї світ. Цей світ входить в неї як її визначеність. Вона відкрила його. Але не ззовні, а зсере-дини. Тому за будь-якого рівня пізнання і буття світ відкрито повністю, і за явищем не криється потойбічної сутності. "Я знаходжу себе у цьому світі так само, як і інших".
Гегель розглядав "інших" гносеологічне - як момент "феноменології духу". К'сркегор показав незводимість буття до пізнання. За Гайдеггером, це відношення не свідомості до свідомості, а буття до буття в їхньому не-розривному зв'язку. Але Гайдеггєр бере існування "інших" як факт і не по-казує численності їх. Сартрівське доведення існування іншої людини з метою подолання соліпсизму "буття-для-себе" бере як основу два-три факти суто емпіричногозначення. "Поява людини як об'єкта мого досвіду ще не є доведенням того, що існують інші люди". Тому Сартр висуває ідею "по-зицій", які мають свідчити про існування інших. Це - сором та гордість, їх переживають не перед речами, а тільки перед людьми. В почутті сорому я, мовляв, стверджую іншого як вільне "буття-для-себе". Сором - це почуття об'єктивності, оскільки сама об'єктивність зумовлена поглядом іншого.
В аргументах Сартра бракує логічної необхідності існування іншого. Не в емпірично багатоманітних формах вчинку (сором, гордість і т.д.) слід шукати доказ існування іншого, а у спрямованості вчинків, у їхній послідовній незліченності, в їхній взаємній рефлексії. Це розкриває загальний смисл вчинкового комунікативного процесу. С.Л.Рубінштейн не прагне виявити цю єдність, кажучи лише про існування окремих індивідів як про чисто емпіричний факт.
Існування іншого ще не показує необхідності вчинку. Вона мусить корінитися в іманентній суперечливості буття. Такі поняття, як мікро- і мак-росвіт, сутність і явище, кількість і якість, чисте буття і визначене буття, свобода і необхідність, конечне і безконечне, виражаючи основне питання філософії, вказують на вчинок як на свою вихідну реальну ланку і кате-горіальну мережу. Кожне з цих суперечливих відношень припускає в собі внутрішній учинковий зв'язок. Це ті абстракції від реального вчинкового акту, які самі по собі не мають рушійної сили.
Надломленість ситуації, суперечливість мотивів пояснюються перебу-ванням у двох площинах: посейбічній (особистісний світ) і потойбічній (всезагальний світ). Тільки на цій основі ситуація та мотив мають учинково стимульний характер. Антагоністом особистісного світу може бути тільки матерія як субстанція. Свідомість людини "лякається" її, тому що повний перехід у матерію означає смерть, зникнення, ніщо. Страх смерті - це страх перед незворотним переходом у матерію. Нищівна міць субстанції породжує у людини потяг до самозбереження, що виступає провідним психологічним або навіть антропологічним принципом (Б.Спіпоча).
Уся структура вчинку кгусить мислитися як така, що співвідноситься і ''матеріальним" світом - стимулом перетворення. Особистість прагне збе-регти себе перед міццю матерії, перед нігіляцією. Ось чому у співвідношенні з матерією вона виступає як така, що воліє. Матерія має тенденцію до деперсоналізації, що загрожує життєвому, включаючи свідомі істоти. На цій негативній рисі матерії будує свою систему екзистенціалізм. Він не враховує того, що матерія має і творчо-вчинковий момент. Науково-технічний прогрес, який почав свою ходу зі стародавніх часів, спрямований саме проти цього негативного продукту матерії. Мета цього прогресу (як він мотиваційно, суб'єктивно усвідомлюється) - зберігати і стверджувати осо-бистісну гідність людини. На вістрі сполучення двох атрибутів - руйную-чого, деструктивного і створюючого, творчого - виявляється характер учинку.
Загальний смисл учинкового акту іноді визначають як творчу дію, і в цьому є частка істини. Проте творчість не може бути остаточною ціллю вчинку, тому що сама повинна мати її. Ідея самоздійснення вчинку досить абстрактна. В ній абсолютизується окремо взята особистість у відриві від її соціальної природи. Цілі самоздійснення за такого підходу розкритими бути не можуть. Терміни "самоздійснення", "самореалізація" мають преформістський відтінок і вказують на розгортання вже наявного змісту. Стародавній прототип цього поняття - "ентелехія" Арістотеля, що включає в себе потяг до мети як своєї самості, а це в свою чергу виключає соціально-комунікативний смисл людської природи. Самоствердження через ко-мунікацію - ось завершальна формула, в якій може бути виражений за-гальний смисл учинку в єдності його індивідуального і соціального моментів.
Комунікація виступає найважливішим визначенням учинку, в якому людина звертається до великого матеріального світу (живого або неживого), змістово взаємодіючи з ним. Унаслідок комунікації виникає соціальна спільність, єднання всередині неї. Цим досягаються освоєння світу і найбільш ґрунтовне самоствердження в ньому. У випадку, коли протиставлена світові індивідуальність такої єдності не виявляє, може мати місце спроба силоміць і будь-що досягти її. Виникають злочинні форми комунікації - аж до знищення того учасника взаємодії, котрий не виявляє тенденції до структурної та формальної єдності. Механізми авторитарності, конформізму, деструктивізму, які начебто забезпечують людині "втечу від свободи" (В.Шекспір, Ф.Шіллер, Ф.Достоевсъкий, Е.Фромм та ін.), є формами негативної, злочинної комунікації. Те, що ці форми вчинку визначають як неусвідомлювані, позбавляє їх справжнього соціального смислу і надає характеру фатальності. Щоправда, момент неусвідомлюваності тут існує. Але він найтіснішим чином взаємодіє з моментом свідомого. Якщо завершальні форми вчинку з відповідними формами мотивації перебувають "по той бік" свідомості, вчинкова акція все ж становить найвиразнішу форму саме усвідомлюваної дії. Адже суперечності між ситуацією і мотивом долаються насамперед за наявності свідомості, що інтегрує їх, і поза цих умов учинок здійснений бути не може.
Людина не завжди і не повністю усвідомлює завершальну ціль і багато-манітні наслідки свого вчинку. За одних обставин виступає мета - проста формальна комунікація, за інших - досягнення структурної, змістової єдності між індивідами. Нарешті, вчинок, що усвідомлює самого себе, може бути спрямований на освоєння світу, що приводить особистість до всебічного самоствердження. Специфікація вчинку, тобто перехід до конкретних форм людської діяльності, визначається її творчим характером. Як логічний осередок і реальний механізм
Loading...

 
 

Цікаве