WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Ідея сигналу в поведінкознавстві. Поведінка як вища нервова діяльність і "муки свідомості". І. П. Павлов (1849 — 1936) - Реферат

Ідея сигналу в поведінкознавстві. Поведінка як вища нервова діяльність і "муки свідомості". І. П. Павлов (1849 — 1936) - Реферат

мови, саме тому він не може розкрити їхніх специфічних особливостей. Те, що, на перший погляд, досить легко "зливається", виявляє згодом такі незводимі риси, які потребують спеціального пояснення.
Таким чином, "фізіологічне" мислення саме окреслює свою межу, де во-но може пояснювати і де воно вже виявляється безсилим. Ідея "злиття" фізіологічного та психологічного, так чітко проголошена павловською шко-лою, виявилася лише позанауковим побажанням, спробою яким-небудь од-ним моментом пояснити безконечно складну структуру, хоч цей момент і входить в неї як складник. Так, чисто людські типи становлять досить умовну конструкцію, тому що саме в людині, в тому, чим вона по суті відрізняється від тварини, так звана друга сигнальна система завжди бере гору над першою ще з того часу, як дитина починає оволодівати мовою. В художньому, мислительному та середньому типі мова завжди залишається домінуючою здатністю, якщотільки людина нормально володіє мовною функцією. Слід говорити не про спосіб переважання систем, коли мається на увазі художнє або наукове освоєння дійсності, а в способі її пояснення, в характері доказовості, об'єктивності або суб'єктивності, в узагальненні, яке виражається в цих двох випадках протилежним способом.
Справжня велич павловської фізіологічної або психологічної системи полягає в тому, що її основні поняття є не тільки не психологічними, а й навіть не фізіологічними. Повторимо, що за своєю узагальненістю вони нагадують поняття кібернетики. В якій мірі вони є такими, треба ще дослідити. "Аналітико-синтетична" діяльність, "зрівноваження" організму та середовища, "динамічна стереотипія" в роботі головного мозку, "сигнальні системи", "іррадіація", нервове "збудження" та "гальмування", "індукція" (позитивна або негативна), "тимчасовий зв'язок" та цілий ряд інших термінів, важливих для розуміння павловського вчення, є поняттями високого узагальнення. Через ці поняття здійснюється екстраполяція змісту і структур з однієї науки в іншу і навпаки, в результаті чого відбувається їхнє взаємне збагачення. Крім цього, в такому перенесенні єдино можливе злиття різних сфер знання. Ця творча, продуктивна екстраполяція (а не так зване зведення) -г найважливіший результат павловського вчення як колоритної віхи в історії психології.
Отже, Павлов, залишаючи спочатку за психологією вивчення "так званого" внутрішнього світу, суб'єктивності, прагне звести це суб'єктивне та об'єктивно спостережувані мозкові функціональні структури і приходить до паралелізму - накладання психологічного візерунка на фізіологічну канву. Застосовані ним поняття мають високий рівень узагальнення, що дає змогу зв'язати їх у рамках поведінкової проблеми. Таким чином, Павлов, сам того не помічаючи, здійснює еволюцію від фізіології до психології, але, врешті-решт, не подолавши своєрідності психічного, залишається з певною тенденцією дуалізму фізіологічного та психологічного - саме тому, що він хотів перебувати тільки в рамках об'єктивного фізіологічного мислення. Цей дуалізм, немовби сидіння на двох стільцях, був підданий гострій критиці з боку більш послідовного напряму поведінкознавства - рефлексології В.М.Бехтерева.
Якщо у І.П.Павлова існують і психологія, і фізіологія вищої нервової діяльності, то у В.М.Бехтерева психологію трансформовано в рефлексологію та повністю розчинено в останній. Те, що можна піддати об'єктивному спостереженню і дослідженню, є поведінкові реакції, які зумовлюються біологічною природою людини, організму в цілому і соціальним середовищем. Це і становить два головних фактори поведінки, що були об'єднані своєрідною формулою - "біосоціо".
При цьому психічне мислилося тільки як суб'єктивне і тому відкидалося з порогу як удаваний предмет психологічної науки. По суті воно кваліфікувалося Бєхтерєвим як епіфеноменальне, а як психофізичну теорію, епіфеноменалізм він заперечував принципово. Звісно, якщо поведінку в такому її тлумаченні можна звести до двох факторів ("біо" та "соціо"), то роль суб'єктивного моменту виявляється повністю дискредитованою. Більше того, психічне як суб'єктивне випаровується, і зовсім байдуже, чи існує воно, чи ні. Якщо воно визнається як існуюче, то в якій формі і з якою доцільністю воно існує? Чи несе воно яке-небудь функціональне навантаження? Без сумніву, Бехтерев допускав існування суб'єктивного, але позбавляв його функціонального значення. Проте оскільки "чисте" поведінкознавство не може бути реалізовано в якій-небудь послідовній теорії, Бехтерев неодноразово враховує суб'єктивне у своїй рефлексологічній теорії і навіть показує його антагонізм до зовнішніх поведінкових реакцій,
Бехтерев визначає свій рефлексологічний метод дослідження як об'єктивно-біологічний і поширює його також на вивчення суспільних явищ. Якщо Павлов не намагався пояснити законами рефлективної діяльності соціальне життя, експериментуючи насамперед із тваринами, то Бехтерев створює "'колективну рефлексологію", яка мала замінити принаймні соціальну психологію.
У своїх намірах Бехтерев іде ще далі. Він кваліфікує рефлексологію як "науку про людську особистість, яка вивчається з суворо об'єктивної біосоціальної точки зору". Це - феноменальний факт. Психологію XX століття можна визначити як психологію особистості та особистісних форм поведінки. Бехтерев приймає цю тенденцію, але не помічає, що разом із зникненням психічного у нього зникає будь-який зміст особистості. У кра-щому разі рефлексологія може претендувати на вивчення індивідуальних особливостей людини, але ніяк не особистості. Бехтерев відчуває, що цей предмет охопити чисто об'єктивним спостереженням не можна, і здійснює еволюцію від заперечення психічно-суб'єктивного до визнання можливості й навіть необхідності вивчати суб'єктивні процеси "на собі самому", що "повинно доповнювати вивчення об'єктивних проявів особистості, щоб можна було збагнути взаємовідношення між тими та іншими". Цим заува-женням Бехтерев сам ліквідує принципову чистоту рефлексології та форму-лює її завдання більш усебічно. Така еволюція підходів свідчить про серйозні труднощі методології, коли психолог намагається на основі єдиного принципу вивести багатоманітність психологічного досвіду. Аналогічну еволюцію, але в іншому плані, здійснив В.Джемс, коли на початку своїх "Основ психології" визначив психологію як науку про "потік свідомості", а завершив несподіваною постановкою питання, чи існує свідомість узагалі.
Бехтерев щоразу ставить перед собою методологічні бар'єри і нама-гається їх долати, але здебільшого - і це зрозуміло - залишає ці проблеми в
Loading...

 
 

Цікаве