WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Дослідження етнопсихологічних феноменів західноукраїнськими вченими. Вивчення психології «народного духу» західноукраїнськими етнографами - Реферат

Дослідження етнопсихологічних феноменів західноукраїнськими вченими. Вивчення психології «народного духу» західноукраїнськими етнографами - Реферат

Коцюбинського, О. Кобилянської, Гнатюк доходить висновку, що всі їхні твори ґрунтуються на народних оповіданнях, піснях чи бодай навіяні народною поезією.
В народній творчості учений вбачає пряме відображення історії народу, а різні жанри усної народної творчості - то своєрідні історичні документи народу-творця, "його доля і життя".
Великий інтерес у Гнатюка викликають народні звичаї, вірування і взагалі фольклорна проза. Але з-поміж багатьох жанрів народної творчості на перше місце Гнатюк ставить народну пісню.
Хоча організаційно-збирацька робота велася по всій етнографічній території України, найбільше фольклорного матеріалу знаходили в Галичині. Особливо вирізнялися коломийки - коротенькі пісні, що складаються переважно з одного або двох куплетів найрізноманітнішого змісту. Кожен прояв народного життя діставав своє віддзеркалення в коломийці. Тому й цінність їх для народного життя надзвичайно велика. З Гнатюком погоджувався і Ф. Колесса, зазначаючи, що коломийка найбільше здатна до імпровізації, до передавання тонких нюансів почуттів, подробиць особистого та родинного життя й народного побуту, вона легко переходить у царину жарту й сатири, однак не цурається й вагомих суспільно-економічних тем.
Гнатюк не погоджувався з думкою М.Сумцова про те, що коломийки з'являються тоді, коли поступальний рух на якийсь час припиняється. Передусім слід нагадати, що в народній поезії ніколи не буває застою, адже народ - то не індивідуум, що мучиться, вичерпується: він живе повноцінним життям, яке має різноманітні форми, зокрема поезію, отже і поезія не може перебувати в занепаді.
У коломийках Гнатюк звертає увагу на глибину порівнянь і влучність добору образів:
Ой туди ся лози хилять, куди їм похило;
Туди очі виглядають, куди серцю мило.
У цих словах розкривається також загальна схема психологічного паралелізму: зіставляються мотиви, один вказує на іншого, пояснюючи один одного. При цьому переважатиме той, який наповнено людським змістом. Коли ж паралель стає звичною, вона перетворюється на символ.
Висловлюється думка про те, що коли дослідники описують національний характер, то в більшості випадків спостерігається тенденція до схвальної оцінки рис, що проявляються в особливостях психічного складу свого народу. Аби запобігти упередженому трактуванню, В. Гнатюк наводить кілька думок іноземців про національну своєрідність українців, зокрема про народну поезію та мову, яка, на думку О. Потебні, не лише етнодиференціальна, але й етноформуюча ознака будь-якого народу, що зумовлює саме його існування.
Олексій Павловський так полюбив українські пісні, що завдяки їм став прихильником української мови, вивчав її та уклав першу граматику живої української мови ("Грамматика малороссийского наречия", 1818 р.). У передмові до неї, характеризуючи вдачу українців, він зауважує, що, живучи кілька літ в Україні, міг цілком пристосуватися до національного характеру її жителів, яким притаманне щось приємно меланхолійне. Вони мають природну проникливість, беручкість, здібності до музики та схильність до співу. Гостинність і простота звичаїв уособлюють їхні найкращі риси. В ділових справах вони справедливі, в намірах розважливі, люблять порядок і чистоту, працюють без поспіху й бездоганно, до науки здатні, мабуть, від природи, їхні пісні майже всі сумні, прихована в них мудрість, невимушене висловлювання думок, осяйна ніжність і доброчесність незрівнянна. Чи може щось вразити сильніше, ніж спів українців вечорами в літню пору своїх журливих пісень.
Німецький поет Ф. Боденштадт, який переклав збірку українських народних пісень на німецьку мову (1845 p.), зазначав: "Українська мова найзвучніша з усіх слов'янських і з великими музикальними задатками, ні в якій землі дерево народної поезії не дало таких величезних плодів, ніде дух народу не відбився так живо й світло в піснях, як в українців, який чулий подув суму, які чисто людські почування висловлюються в піснях, що козак співає на чужині! Яка ніжність разом із мужньою силою проймає його любовні пісні! Треба ще особливо вказати на такт і чистоту, що панують у тих піснях. Конче треба признати, що народ, котрий може співати такі пісні й любується ними, повинен стояти зовсім не на низькім ступені розвитку"1.
Один із представників слов'янства Люкшич вважає, що українська народна поезія найбагатша в Європі. Вона вирізняється естетичними вартостями й поетичним натхненням, влучністю вислову й має в собі щось, що підіймає, щось величне, чутливо чуле, меланхолійне та мальовниче.
Тим, що в Західній Україні наприкінці XIX - у першій чверті XX століття було зібрано стільки фольклорного матеріалу, ми маємо завдячувати М. Грушевському та І. Франкові. Вони розуміли, що без вивчення народної творчості неможливо всебічно пізнати дух народу. У статті "Береження і дослідження побутового і фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання" Грушевський писав: "Фольклорний матеріал треба зібрати, вибрати, висіяти з плинного потоку життя. Кадри збирачів мусять бути ще більш докладно й тонко, ніж при збиранню останків старої матеріальної культури і народного мистецтва, відчувати в словеснім і фольклорнім матеріалі, який пливе перед їх очима і слухом, присутність цінного: вибрати те, що може відбивати в собі пережите, старе: вимираючу психіку, мораль, уяву"1.
М. Грушевський навіть у своїх наукових розвідках виступає як представник народництва. Він і сам називає себе "останнім могіканом народництва". Народницькі позиції особливо яскраво втілилися в ранніх його історико-літературних статтях, опублікованих у "Літературно-науковому віснику" в 1898 році ("Українське літературне відродження в історії розвою української народності", "Століття "Енеїди" Ів. Котляревського").
Грушевський дотримується мовно-літературної концепції нації: народ - це його мова. "Слово врятувало український народ з видимої загибелі", "головну роль відіграло українське народне слово", - зазначає вчений. Він вірить у визвольну функцію слова, у визволення нації через слово. Грушевський ототожнює відродження літератури з відродженням нації.
Іван Франко також вважає, що прагнення кожної нації до самоствердження підтримується тією літературою, яка сприяє утвердженню нації вже самим своїм існуванням і власним вільним словом.
Починаючи із 70-х років XIX століття Франко послідовно
Loading...

 
 

Цікаве