WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Формування мети діяльності та феномен сакралізації - Реферат

Формування мети діяльності та феномен сакралізації - Реферат

атмосферу тотального страху.
Позірно протилежною є позиція ліберальна, згідно з якоюосновною репрезентативною одиницею "народу" є людина, проголошується пріоритет самоцінності особи. Людина, вільна за своєю природою, проголошується й політично незалежною, а тому ніщо не в змозі накинути їй підлеглість будь-якій владі, примусово зробити членом будь-якої спільноти без її згоди [18].
Оскільки кожна соціальна структура твориться для забезпечення найкращих умов життя для громадян, то головним завданням держави лібералізм проголошував необхідність забезпечити "найбільше щастя для найбільшої кількості людей" (І. Бентам).
Принцип свободи особи у лібералізмі стає своєрідним об'єктом поклоніння. Гасло "Кожен - за себе, сам собі пан" подається як втілення найвищої справедливості, суть якої - забезпечення прав і свобод громадян, створення для кожного "умов рівних можливостей" у всіх сферах суспільного життя [19]. Такий "спонтанний порядок", на переконання лібералів, спроможний забезпечити саморегуляцію суспільного організму краще, ніж будь-які державні плани.
Держава ж виступає насамперед гарантом політичної свободи особи і не має права втручатися (здійснювати "переступ") у приватне життя індивіда [20]. Вона є лише засобом, який оберігає людину від "негативної свободи", що може призвести до анархії і неконтрольованої боротьби всіх проти всіх. Якщо ж влада не спроможна виконувати свої функції, то вона, згідно з "народним волевиявленням", підлягає заміні. У такий спосіб з часів французької та американської революцій проголошений лібералізмом народний суверенітет змінив легітимацію влади "згори" на узаконення її "знизу", від імені народу. Відтоді кожен член соціуму може почуватися не лише об'єктом, але й суб'єктом політичної діяльності, адже від його волі залежить спрямування зусиль і навіть доля тих осіб і груп, які перебувають на вершині політикуму.
У ліберальному демократичному суспільстві сакралізується особа як ієрархічно найвища, пріоритетна цінність (загалом у будь-якому суспільстві сакралізується лише незаперечна, "верховна" частина системи цінностей). Свобода особи (її автономія) розглядається як необхідна умова людського прогресу. Водночас глорифікація свободи обов'язково супроводжується соціальним атомізмом, негативні наслідки якого випливають на повехню значно пізніше [21].
Привабливість ліберальної парадигми сакралізації особи, її ніби апріорна гуманність, часто приховує неявно формовану, але доволі суттєву негативну тенденцію "ідолізації" людини. Із тези "Людина - сакральна" та самоідентифікації "Я - людина" постає фальшивий силогізм "Я - САКРАЛЬНЕ", що породжує не лише високої напруги егоцентризм, але й у протиставленні "Я - САКРАЛЬНЕ" - "НЕ-я - не сакральне" зумовлює десакралізацію суспільства і навіть усього світу загалом.
Псевдосакралізоване егоцентричне "Я" потрапляє в пастку власної мети діяльності. Будучи (як сакральне) метою і водночас суб'єктом, "Я" самозамикається. Діє лише воно і лише задля себе; суспільство, людство, природа перестають існувати в контексті надособистісних цінностей. Водночас десакралізація зовнішнього світу робить не тільки діяльність, а й навіть саме існування в ньому абсурдним. Очевидно, недаремно, починаючи від А. Шопенгауера, депресивно-песимістична проблематика є сталою супутницею ліберальних ідеологій. Навіть апологетам лібералізму доводилось визнавати, що він залишив "її (людини) внутрішнє "я", її душу, невдоволеними і порожніми... Він нічого не зміг запропонувати глибшим і благороднішим прагненням людини" [22].
Соціалізм ділить суспільство на дві частини і відкидає експлуататорів. Лінія відторгнення в лібералізмі пролягає між кожною особистістю, ізгойним стає суспільство стосовно особистості. Згідно з теорією З. Фройда, "маса (в нашій інтерпретації - суспільство. Авт.) - це об'єднання індивідів, які завели у свої Над-Я одну і ту ж особу, і які на грунті цієї спільності ототожнюють свої Я" [23], водночас Над-Я виконує функцію ідеалу і ...пригнічення Я [24]. Інакше кажучи, лібералізм, йдучи за "зорею свободи", знищує "пригнічувальну функцію Над-Я", а відтак позбавляє людей ідеалу, а одночасно - і самого суспільства.
Подолати проблему ліберальної самоізоляції особи намагається націоналізм через надання сакрального статусу надособистісній структурі (нації), в якій одночасно реалізується особа: "Ми не робимо з нації ідола, метафізичного абсолюту, - писав Ш. Моррас, - а проте у певному сенсі бачимо в ній те, що древні називали богинею... Одне слово, ідея нації увінчує вершину ієрархії політичних ідей. Це потужна дійсність, найпотужніша з усіх, оце й усе" [25]. Утаємниченість, ірраціональність функціонування нації мислителі нерідко пояснювали закладеним у ній самій особливим Божим законом, а сам народ вважався священним [26].
Націю Е. Ренан трактував як душу, духовний принцип, втілений в існуванні духовної родини осіб, що володіють спільним минулим і мають бажання й надалі жити разом (спільне майбутнє). Нація мислиться як моральна свідомість вільних людей, що погоджуються на самозречення заради спільноти. Дж. Мацціні образно порівнював її з фортецею для своїх громадян: "На вершині її Бог, а народ рівноправних в основі" [27]. Вірячи у вічне земне існування свого народу, особа, як правило, прагне увіковічнити в ньому себе через наслідки своєї діяльності. Тому вона мусить бути готовою навіть померти, якщо це необхідно заради продовження життя нації [28].
Це суттєва точка зіткнення лібералізму й націоналізму. З позиції лібералізму - смерть за націю антигуманна, це наслідок підкорення особи беззмістовній націоналістичній ідеології. Якщо ж розглянути цю проблему з позиції ототожнення особи з надособистісною духовною сутністю - нацією, то смерть за націю - це форма самозахисту особи, коли жертвування фізичним існуванням є останньою спробою оброни власного духовного існування. "Цінність" збереження фізичного існування з одночасним нівелюванням духовних структур переконливо показана Ч. Айтматовим у відомій легенді про манкуртів.
Поза рідною нацією особа не мислиться, вона не може розраховувати на повноцінне існування: "Нація являє собою найбільше з існуючих громадських об'єднань, потужне й самодостатнє. Розбийте його, і ви оголите індивіда. Він втратить усе - захист, підтримку, допомогу" [29]. Найстрашніше ж, що чекає зрадника своєї нації, - це нестерпні докори власного сумління, які можна порівняти хіба що з муками грішника-відступника [30]. Нація - це "індивід Людства", провіденційно створений заради виконання у світі певної особливої місії. Саме в складі цього "надособистісного" індивіда людина може внести свою лепту в загальносвітовий прогрес [31]. Національна парадигма голосно заявила про існування, окрім права династій, особливого права націй.
Націоналізм розглядає націю крізь призму концепції органіцизму: нація - це цілісне, неподільне суспільство, об'єднане на основі ірраціонального духовно-сакрального стержня. Для
Loading...

 
 

Цікаве