WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Формування мети діяльності та феномен сакралізації - Реферат

Формування мети діяльності та феномен сакралізації - Реферат

несвідомого. Більше того, для значноїчастини людей особистий життєвий шлях полягає в ідентифікації з колективною душею [7]. Відтак підданий на психологічному рівні ототожнює себе з монархом - втіленням колективної душі, і, з одного боку, його діяльність максимально сприятиме процвітанню монарха, а з іншого - його психологічний комфорт безпосередньо пов'язаний з успіхами "найвищого правителя" [8].
Із зростанням можливостей дієздатності для окремого громадянина змінюється суб'єкт політичної діяльності - його функції все більше передаються колективному суб'єкту - народові. Саме в цей період відбувається формування суспільств уже не за монархічним, але за етнічним принципом. Тобто архетип етнічної єдності відмовляється від формальної постаті монарха і прагне "самовизначитися", самореалізуватись власне як колективне ціле. Без сумніву, на цьому етапі безпосередньо використовується "школа" абсолютистської монархії, тобто архетипічне пережиття "одності" через правителя уже зафіксовано, може, навіть "зарефлектовано", зведено до рівня рефлексу, стереотипної відповіді на основні запитання життя. Інакше кажучи, суспільство вже може дозволити собі жити без монарха [9].
Доки монархія виконувала роль оприявненої матриці суспільного цілого, вона була сакралізована. При перенесенні цієї функції на поняття "народ" монархія втрачає компонент сакралізованого табуювання. Падіння монархій на європейському континенті підготувала ретельна і тривала робота з десакралізіції інституту монархії. Влада монарха вже не "встановлена Богом", а сформована людьми через "суспільний договір" з метою забезпечити собі мир, самозахист та збереження майна. Не визнається і право монарха через природну "старшість" (право батька, старшого брата тощо).
Дж. Локк засуджує "приватне володіння Адамом та батьківське право" [10], аналогічну позицію формує Т. Гоббс [11]. І хоча найліпшим вирішенням проблеми спадковості, щоб уникнути хаосу і "війни всіх проти всіх", і надалі нерідко визнається воля монарха [12], проте у випадку дій короля всупереч "укладеному договору" (зазіхання на власність народу чи неспроможність підтримувати мир і єдність) або при завершенні часу повноважень, народ може виступити "суддею, верховним правителем", який має право вирішувати долю чинної влади аж до створення нових її форм [13].
Перенесення функції суб'єкта політичної діяльності від "монарха" до "народу" відповідно змінює напрям сакралізації. Все більше сакралізується "народ". Можна зафіксувати кілька основних модифікацій цього терміна, найсуттєвішими з яких є три: комуністична (марксистська), національна та ліберальна. Комуністична парадигма трактує і сакралізує народ як експлуатовану, "покривджену" верству (чи пролетаріат); національна віддає перевагу етнічно-культурницькому компонентові, духовно-ментальній ідентифікації; ліберальна бачить в "народі" насамперед окрему людину, фізично-матеріальну недоторканну сутність.
Характерною властивістю "сакрального" є феномен "непереступу". Сакралізовану ідею, предмет, дію чи особу не можна "переступити", вона табуйована настільки, що значною мірою визначає специфіку людської свідомості. Наприклад, сакралізація людського життя формує заповідь "не убий", сакралізація шлюбу - неможливість розлучення, сакралізація місця вимагає відповідного ставлення чи поведінки на певній території тощо. Сакралізація "народу" в будь-яких із трьох модифікацій формує відповідний компонент непереступу.
Сакралізуючи пролетаріат як найреволюційнішу верству трудового народу і головну рушійну силу розвитку матеріального виробництва (останнє виступало базовим, інтегральним та детермінуючим фактором суспільного життя), марксизм ідеалізував і його діяльнісно-політичну функцію, а саме: знищення капіталістичної держави та встановлення диктатури пролетаріату. Ця диктатура проголошувалась єдино можливою формою влади на шляху до майбутнього безкласового устрою соціальної справедливості, царства справжньої свободи, а не необхідності [14]. Гасло "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" мало засвідчити не лише активізацію роботи з організації потужної інтернаціональної історичної сили, здатної, "втративши свої ланцюги", "здобути увесь світ" [15], але й сформувати ментальну потребу самоідентифікації з "прогресивним" класом робітників. Цей процес передбачав приєднання до історично-невідворотного пролетарського поступу - або відторгнення за межі новотвореного соціуму. Більше того, "неприєднані", силою всеосяжної класової логіки, опинялися "по інший бік барикад", виштовхувались на маргінеси суспільного розвитку, оголошувались ворогами і прирікалися якщо не на фізичне, то на суспільно-політичне та духовне знищення неодмінно.
Характерним було ставлення марксизму до так званого середнього прошарку, насамперед інтелігенції. Її представників, у залежності від їх політичних позицій і спрямування діяльності, було поділено на "друзів народу" (трудову інтелігенцію) та його "ворогів" (буржуазну інтелігенцію) з відповідним ставленням до кожної групи.
Кожен член суспільства був змушений здійснити доленосне самовизначення у дихотомічно протиставних дилемах: пролетар - буржуа, експлуатований - експлуататор, марксист - інакомислячий. У цьому своєрідному "вірую - не вірую" середня позиція відкидалась. Фідеїстично-вірувальний тип мислення марксизму [16], незважаючи на його раціонально-позитивістичну претензійність, свідчить, що й тут сакралізація соціалізму як втілення "раю на землі" відігравала основну діяльнісно-формуючу функцію.
Екстраполяція сакрального на суб'єкт діяльності - пролетаріат та комуністичну партію (передовий загін пролетаріату) - закономірний результат розвитку політичної свідомості. В цій тенденції не було б нічого незвичайного, якби не різко негативне ставлення до "експлуататорських класів". Відбулась не просто десакралізація, а повна негація вищих верств суспільства. Вони не лише позбавлялися свого привілейовано-престижного статусу, а й оголошувалися антисакральними: стали втіленням суспільного зла, яке закономірно підлягає знищенню. Така світоглядна парадигма давала змогу проводити жорстку політику усунення не тільки експлуататорів, а й будь-якого інакомислячого, аж до фізичної ліквідації включно. Таким чином, стрибок у царство свободи виявився черговою фікцією.
Сакралізований пролетар усуває, кажучи інакше - знищує частину суспільства: причому найстрашніше, що саме ця дія сакралізується. І. Франко, зауваживши таку тенденцію в сучасному йому марксизмі, назвав її "релігією класової ненависті".
Монарх, яку б жорстку політику визиску не проводив, спирається на своїх підданих, представляє їхні інтереси та виступає суддею між ними. Він і його підданці становлять ОДНЕ суспільство, тоді як комуністична ідеологія творить лінію ІЗГОЙНОСТІ і ділить суспільство на два табори, один з яких "об'єктивно" (!) приречений на знищення [17]. Саме така позиція дала змогу сформувати в соціалістичному суспільстві систему диктатури, породила
Loading...

 
 

Цікаве