WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Формування мети діяльності та феномен сакралізації - Реферат

Формування мети діяльності та феномен сакралізації - Реферат


Реферат на тему:
Формування мети діяльності та феномен сакралізації
Людина, названа ще Аристотелем "істотою політичною", розглядає сферу політики як необхідне та одне з найважливіших середовищ свого буття. Саме тут задовольняються її суттєві потреби: долання відчуженості у переживанні єдності із соціумом, самореалізація через суспільно-політичну діяльність, налагодження комунікаційного діалогу з близьким та віддаленим оточенням тощо. Не випадково діючі особи і соціальні групи, що прагнуть реалізувати ті або інші інтереси у сфері політики, завжди перебувають в центрі уваги соціуму. І з їхніми успіхами чи невдачами громадяни часто пов'язують своє майбутнє.
Суб'єкт політичного життя, обираючи і формуючи напрям власної дії, неодмінно замислюється над проблемою мети діяльності. Усвідомлено чи ні, але вона набуває привабливої, а часом ідеалізованої форми, обіцяє задовольнити найістотніші потреби людини, соціуму і навіть сакралізується [1].
Поняття сакрального напрочуд невловиме, воно ніби якесь метафізичне, а в позитивістських системах і зовсім беззмістовне. Однак воно аж ніяк не накладається на термін "релігійне" у загальноприйнятому розумінні. Можна спробувати осмислити його через концепцію "ідеалу", суть якого саме й полягає у формуванні мети діяльності суб'єкта аж до фактичного її здійснення. З огляду на певну умовність і схематичність поняття, можна все ж сказати, що "сакральне" через свою "ідеальність" безпосередньо пов'язане з поняттям Абсолюту. "Сакральне-Абсолют" має два базові трактування. Найяскравіше виявляються вони в суперечці Г. Гегель - Л. Фойєрбах. Суть цього протистояння в розумінні Абсолюту (і сакрального) як об'єктивного чи суб'єктивного феномена.
Якщо в Гегелівському варіанті (а можна вивести цю традицію ще від Платона) Абсолют існує об'єктивно, це своєрідна матриця, яку слід пізнавати, або яка самопізнається, саморозкривається через людину і суспільство, то в другому випадку Абсолют - це сформований людиною еталон із власних її найкращих морально-етичних якостей.
Не вдаючись в суть архіскладної суперечки, її матеріалістично-ідеалістичних колізій, можна, однак, констатувати, що в процесі розвитку суспільство постійно спирається на сакралізовану матрицю, яка, безвідносно до її походження (тут, власне, дуже до речі знамените Вольтерівське: якби Бога не було, його слід би було вигадати), відіграє суттєву нормативно-спрямовуючу функцію, формуючи, насамперед, ціннісну ієрархію суспільного та індивідуального ідеалу, а через нього впливає на мету діяльності, саму діяльність, а отже й на реальну дійсність.
Як основне положення фіхтеанського "науковчення", сакральне визначає ціннісну ієрархію етичної системи, а звідси - ціннісні пріоритети особистості й суспільства. Часткова чи повна сакралізація пронизує численні аспекти людського світогляду, безпосередньо впливаючи на різні сфери життєдіяльності.
Мета діяльності так чи інакше стосується становлення ідеального суспільства, а воно безпосередньо пов'язується з реалізацією ідеї справедливості, пошуком Істини (чи Абсолюту). Сакралізація мети діяльності має тенденцію екстраполяції на суб'єкт діяльності. Сформований ідеал, будучи метою діяльності, водночас, саме у зв'язку із своєю "ідеальністю", стає потойбічно-недосяжним, метафізичним. Зате суб'єкт, що рухається до ІДЕАЛУ, перебирає на себе всю його привабливість і сакралізується.
Вплив феномена сакрального на суспільство в політичній сфері досить яскраво ілюструється на прикладі монархій. Сакралізація інституту монархії - явище загальносвітове, надзвичайно поширене на певному етапі розвитку держави. Загальновідомим є твердження, що імператор Японії - син сонця (на нього до 1945 року простим смертним навіть дивитися було заборонено: не можна ж дивитися на сонце!); представники китайської династії Шан вважали, що вони - сини і внуки "Верховного імператора", який, по суті, тотожний "Небу" [2].
Обожнювання римських імператорів - факт, що набив оскому ще на шкільній лаві. Пізніші європейські монархії також сакралізуються, нерідко за допомогою Церкви. Влада монарха - "від Бога", "встановлена Богом", "освячена Богом" тощо. Вважалося, що монархи правлять завдяки Божій благодаті, яка дарується їм при помазанні та коронації [3], а влада їхня походить від Бога [4].
Така сакралізація не окремої владної особистості, а самого інституту монархії, не може бути випадковою. Марксистська парадигма, що грунтується на рівні розвитку продуктивних сил та інтересах експлуататорських класів, хоч і має певне підгрунтя, та все ж однобока і не пояснює феноменальності цього явища - його постійного самовідтворення і повсюдного поширення (сучасні держави з президентським правлінням також можуть розглядатися як форма неспадкової, виборної монархії).
Така постійність і типовість ситуації мимоволі нагадує Юнгіанське трактування архетипів: там, де зустрічаємося з регулярною повторюваністю "розуміння" чи діяння, "маємо справу з архетипом, незалежно від того, пізнається його міфологічний характер чи ні" [5].
Архетипічна функція монархії виявляється в тому, що суспільство уособлює себе в правителеві, переживаючи в такий спосіб наявно-предметної аналогії власну цілісність, монолітність та одностайність.
Монарх - живе втілення суспільства. Під таким кутом зору фраза французького короля Людовіка ХIV: "Держава - це Я" - не пусте хизування, а констатація факту, факту специфічного оприявлення суспільного підсвідомого в конкретній особі. Звідси - парадоксальний висновок: монарх існує, бо він потрібен суспільству [6].
Відомо, що людям більш притаманне предметне, а не аналітично-абстрактне мислення. Сентенція на зразок "Ми всі живемо в одному суспільстві і повинні враховувати інтереси один одного" - мертва. Терміни "суспільство" і навіть "ми" (реальне "ми" обмежене фізичною співпричетністю) беземоційно абстрактні, тобто беззмістовні. Водночас "наш король" - це конкретизований символ, що переживається. Кожен здійснює двосторонню проекцію: себе на "короля" і "короля" на себе. Всі злети і поразки монарха сприймаються як особисті.
Складність життя в минулі історичні епохи (часто це навіть звичайні проблеми фізичного виживання) зумовлювала обмеженість особи у здійсненні політичної діяльності. Середньостатистична людина через цілу низку історичних причин (насамперед через брак комунікаційних зв'язків, інформації та фізичних важелів) не могла бути повноцінним суб'єктом історично-політичного життя. Таким суб'єктом виступав монарх та певна частина його найближчого оточення. Недаремно давня історія - це, загалом, історія правлячих родів.
"Життя за царя" крім вірнопідданського "раболєпія" має ще один істотний компонент - це захист істинного суб'єкта політичної діяльності, тотожного на рівні колективного несвідомого самому "рабу-підданому", тобто така форма поведінки є, по суті, різновидом самозахисту. За К. Юнгом, психіка кожної людини містить суттєвий компонент колективного
Loading...

 
 

Цікаве