WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Феномен суїциду - Реферат

Феномен суїциду - Реферат

а символічну основу. Щодо цього потрібно згадати такий архетип, як Розп'яття: після смерті людину чекає винагорода - життя.
Суїцид оцінювався не лише позитивно або негативно. У деяких країнах він навіть набував ритуальних рис. Так, в Японії сеппуку (харакірі)* (буквально - розрізати живіт) - це питання честі. Вчиняли харакірі у разі приниження гідності самурая, здійснення негідного вчинку, у випадку смерті сюзерена. Взагалі японці менше, ніж люди західної культури, боялися думок про смерть. Коли самурай закінчує життя самогубством, то він підкреслює, що його смерть - це особиста справа, що він має право на цей вибір, підтвердивши здійсненням цього обряду силу духу та самовладнання, презирство до смерті. Дайдодзі Юдзана (1639 - 1730 роки) виклав принципи "Шляху самурая": "Істинна хоробрість полягає в тому, щоб жити, коли правомірно жити, та померти, коли правомірно померти" [2, с. 373]. Згідно з "сі-но сахо" (етикет смерті), самурай повинен був помирати красиво, гідною смертю, прийнявши її легко й спокійно. Харакірі здійснювалося за всіма правилами почесної церемонії: суїцидент випивав останню чашку саке, писав останню у своєму житті танку (бажано - власною кров'ю). Розрізання живота вимагало від воїна виликої мужності та витримки, бо ж ця порожнина - одне з найчутливіших місць тіла людини. У спеціальних школах самураїв з дитинства навчали техніці самогубства, щоб вони могли зберегти при цьому гідність та проявити уміння володіти собою до останнього моменту життя. У кодексі честі самураїв - бусідо (шлях самурая, воїна) формулювалася концепція васальної залежності від сюзерена, що заохочувала до "самогубства услід" ("оібара" або "цейфуку", згодом цей звичай називався "дзюнсі" ) [12, с. 48]. Після смерті даймьо багато його васалів робили сеппуку, шукаючи собі посмертної слави, а родичам - прихильності нового сюзерена. У середні віки цю традицію було заборонено через велику кількість бажаючих "піти за своїм володарем".
У багатьох країнах упродовж всієї історії робилися спроби боротися з явищем суїциду законодавчими методами.
Імператор Стародавнього Риму Тарквіній Пріск (правив з 615 до 577 року до н. е.) видав наказ, згідно з яким тіло суїцидента розтинали і викидали диким звірям. У племенах Нігерії, Уганди та Кенії самогубство вважалося злочином, за яке потрібно було розплачуватись родичам померлого: принести жертву (бика чи вівцю) та провести обряд очищення - спалити житло "злочинця". У Афінах та Фівах трупові суїцидента відрубували руку і ховали її окремо. Римський імператор Адріан (117 - 138 роки), а згодом і Антоній (138 рік) видали декрети, якими забороняли самогубство, а майно суїцидента конфісковувалось. Державна влада намагалася взяти під контроль не тільки життя своїх громадян, а навіть і їхню смерть. У цьому наміри світської та релігійної влади збігалися.
Під впливом канонічного права цивільне законодавство приєднало до релігійних покарань ще й юридичні. Особливою суворістю відзначалося французьке законодавство, згідно з яким суїцидента вішали за ноги, а його майно не переходило до нащадків, а віддавалось королю, який зазвичай дарував його комусь із своїх родичів. У багатьох випадках звичаєве право не задовольнялось конфіскацією. Воно призначало ще й різні покарання: в Бордо труп вішали догори ногами, в Аббвелі його тягали вулицями міста, в Ліллі труп чоловіка після цього вішали, а труп жінки спалювали. Лише революція 1789 року скасувала всі ці закони та викреслила самогубство зі списку злочинів.
У Російській імперії закони щодо суїцидентів також відзначалися жорстокістю. У цивільному законодавстві вперше згадка про покарання людини за замах на власне життя зустрічається в Морському статуті Петра І (1716 рік), який ухвалив, що "того, хто забажає сам себе вбити, повісити на реї; а якщо хто сам себе вб'є, той і мертвим за ноги повішений бути має" [8, с. 49]. Згодом, 1845 року, за "Зведенням законів Російської імперії" суїцидальні спроби були віднесені до злочинів, вчинених у стані безумства. І лише під тиском передової правової думки за Кримінальним положенням 1903 року самогубство вже не вважалося злочином, передбачалося покарання лише за доведення до самогубства [6, с. 461].
Причиною того, що в цивілізованих країнах Європи було скасовано закони, які передбачали покарання за самогубство чи замах на нього та позбавляли суїцидентів традиційних місць та загальноприйнятих обрядів під час поховання, було нове гуманістичне світобачення епохи Відродження, яке сприяло зміні релігійних уявлень і визначенню цінності людської особистості. Людству було потрібно майже тисячу років для того, щоб навчитися гуманності та людяності - коли британський парламент нарешті прийняв закон про скасування юридичної відповідальності за здійснення самогубства та припинив розглядати його як різновид злочину.
Слід зазначити, що негативна оцінка суїциду, яка панувала протягом усієї історії цивілізації, не змогла запобігти зростанню кількості актів самознищення. Ні церковний осуд, ні жорстке запобігання суїциду в епоху Пізнього Середньовіччя - жодна найжорстокіша міра покарання не змогла припинити поширення цього "чорного феномена".
Всебічне вивчення феномена суїциду допоможе розробити нові методи попередження та корекції суїцидальної поведінки. Саме тому поряд із сучасними методами досліджень в суїцидології мають велике значення попередні дослідження цієї проблематики.
Література:
1. Гете Й. Г. Страждання молодого Вертера. / Гете В. Г. Твори. - К.: Дніпро, 1982. - С. 205 - 305.
2. Григорьева Т. П. Красотой Японии рожденный. - М.: Искусство, 1993. - 464 с.
3. Древнекитайская философия. Собрание текстов в 2 томах. /Сост. Ян Хин-Шун. - М.: Мысль, 1972.
4. Дюркгейм Э. Самоубийство. Социологический этюд: Пер. с фр. Изд. В. А. Луков. - СПб.: Союз, 1998. - 496 с.
5. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде. /Камю А. Бунтующий человек. - М.: Политиздат, 1990.
6. Кони А. Ф. Самоубийство в законе и жизни /Кони А. Ф. Собрание сочинений в 9 томах. Т .4. - М.: Юридическая литература, 1967. - С. 454 - 482.
7. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима /Сост. А. А. Нейхардт. - М.: Правда, 1990. - 579 с.
8. Малеина М. Н. Уйти достойно //Человек. - 1993, №2. - 47 - 51 с.
9. Мир философии: Книга для чтения. Ч. 2. - М.: Политиздат, 1991. - 624 с.
10. Поснов М. Э. История христианской церкви. - Брюссель, 1994. - 616 с.
11. Смирнов А. Самоубийство и христианскийвзгляд на жизнь //Сельский вестник. - Спб. 1914.
12. Спеваковский А. Б. Самураи - военное сословие Японии. - М.: Главная редакция восточной литературы изд-ва "Наука", 1981. - 169 с.
13. Суицид. Хрестоматия по суицидологии. - К.: А.Л.Д., 1996 - 216 с.
14. Фрейд З. Печаль и меланхолия / в кн. Психология эмоций. Тексты. / Под ред. В. К. Вилюнаса, Ю. Б. Гиппенрейтер. - М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1984. - С. 203 - 212.
15. Читанка з історії філософії. У 6 книгах. Книга 1. Філософія стародавнього світу. - К.: Довіра, 1992.
16. Чхартишвили Г. Писатели и самоубийство. -М.: Новое литературное обозрение, 1999. - 567 с.
17. Юм Д. О самоубийстве / Юм. Д. Малые произведения - М.: Канон, 1996. - С. 180 - 193.
18. http://www.politik.org.ua
Loading...

 
 

Цікаве