WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Феномен суїциду - Реферат

Феномен суїциду - Реферат


3. Самогубство є порушенням закону Божого, що підкоряє людину Божому провидінню та залишає право лише Богові забирати життя людини.
Таким чином, самогубство є потрійним гріхом: перед собою, перед суспільством та перед Богом.
Епоха Відродження значно вплинула на зміну ставлення суспільства до самогубства. Першим захисником суїцидентів того часу став мер міста Бордо Мішель Ейкем де Монтень (1533 - 1592 роки). У своїй праці "Дослідження", що згодом була занесена до списку заборонених Ватиканом книг, він виправдовував "благородне самогубство" та захоплювався жінками античності, які приносили себе в жертву на олтар кохання або позбавляли себе життя, захищаючи власну честь. Якщо людину не задовольняє її життя, якщо вона живе у муках, у неї є вихід - смерть, її треба лише забажати. Отже, смерть є звільненням: "Смерть - це не тільки звільнення від хвороб, вона - звільнення від будь-якого страждання" [9, с. 91]. Автор твору засуджує лише тих, хто наклав на себе руки через слабкодухість.
Девід Юм, представник західноєвропейської філософії Нового Часу, маючи намір "повернути людині її вроджену свободу" [17, с. 182], вперше відкрито та систематизовано спростовує аргументацію Фоми Аквінського. На його думку, самогубство не може бути злочином проти Бога, бо всі події, що відбуваються в житті людини (яка є Божим творінням), - це діяння Всемогутнього. Отже, самогубство повинно розглядатися як відповідний акт Його закону та волі. Контраргументом до гріховності самогубства проти суспільства Д. Юм висуває те, що людина своїм вчинком не чинить суспільству жодної шкоди, вона просто припиняє робити добро - людина не повинна робити незначне добро суспільству за власний рахунок, завдаючи собі страждання й болю. Але при цьому філософ все ж таки припускається думки, що самогубство може трактуватися як провина: "... а якщо це й провина, то вона належить до тих, що їх можна пробачити..." [17, с. 190]. І, нарешті, самогубство не завжди спрямоване проти інтересів суб'єкта: "...вік, хвороба або негаразди можуть перетворити життя на тягар та зробити його чимось гіршим, ніж самознищення" [17, с. 191].
Видатні письменники епохи Відродження присвятили чимало творів самогубцям, роблячи їх героями. Згадаємо хоча б Вільяма Шекспіра (1564 - 1616 роки) та його "Ромео і Джульєту", "Отелло", "Антонія і Клеопатру". А що вже говорити про безсмертний монолог Гамлета "Бути чи не бути?", в якому відображено муки боротьби між прагненням жити та бажанням померти?
1774 року Йоганн Вольфганг Гете (1749 - 1832 роки) опублікував роман "Страждання молодого Вертера", який спричинився до самогубства багатьох молодих людей. Влада навіть заборонила книгу, знищила усі її примірники, щоб перешкодити випадкам імітаційних самогубств. Згодом виник термін "ефект Вертера", що означав імітаційний суїцидальний вплив. Про цю небезпеку на початку минулого століття попереджував професор протоієрей Смирнов, коли писав: "Виправдання, а тим більше прославлення самогубства є небезпечним особливо через те, що, за проведеними спостереженнями, вони діють заразливо не лише на дітей, але й на дорослих" [11, с. 6]. Не можна не згадати слова Миколи Гоголя щодо цього феномена: "Обережніше із молоддю, не отруюйте юність... Епідемія самогубств серед молоді перебуває у тісному зв'язку із настроями, що переважають у літературі, і частину вини за знищення молодого життя сучасна література повинна взяти на себе" [6, с. 465].
Звертаючись безпосередньо до тексту "Вертера", необхідно зупинитися на останній фразі твору: "Труну несли ремісники. Ніхто із духовенства не супроводжував її" [1, с. 304]. Навіть у цьому романі досить чітко простежується позиція церкви до акту самознищення.
Одним із раціональних обвинувачів самогубства був засновник філософії абсурду Альбер Камю (1913 - 1960 роки). У творі "Міф про Сізіфа. Есе про абсурд" автор показує безглуздя людського життя. Він не ставить перед собою завдання відвести людину від самознищення - ні, він просто пояснює, чому воно є неприйнятним. Нехай життя абсурдне, але його треба прожити повністю, і тоді людина отримає перемогу над абсурдом: "Отже, я роблю з абсурду три висновки, якими є мій бунт, моя свобода та моя пристрасть. Лише грою свідомості перетворюю на правило те, що було запрошенням до смерті, та заперечую смерть" [5, с. 58].
Наприкінці ХІХ століття суїцид пояснювали впливом лише зовнішніх (соціальних) факторів, не враховуючи внутрішніх (психологічних) чинників суїцидальної поведінки. Пріоритетну роль у цьому відігравала соціальна теорія Е. Дюркгейма. Досліджуючи феномен суїциду, він зазначав, що кількість самогубств обернено пропорційна ступеневі інтеграції релігійного, сімейного та політичного суспільства [4, с. 237]. Концепція Е. Дюркгейма значно вплинула на розвиток суїцидології, хоча зараз вже стає очевидно, що вчений переоцінив вплив соціальних факторів та не надав належної уваги індивідуальним чинникам. Але, незважаючи на суттєві недоліки, його праця стала поштовхом для виникнення нових теорій.
Першим, хто спробував пояснити самогубство з психологічної точки зору, був засновник психоаналізу Зиґмунд Фрейд (1856 - 1939 роки). Драматизм людського існування посилюється наявністю у людини схильності до руйнування, агресії, що протистоїть "інстинкту життя". Згідно з його теорією, виникає амбівалентний конфлікт - зіткнення протилежних бажань. Таким чином, внутрішній світ людини стає ареною боротьби двох антагоністів - Танатоса та Ероса. Вбивство - це агресія, спрямована на інших, а самогубство - теж агресія, але спрямована на сам суб'єкт: "…жоден невротик не відчував потягу до самогубства, не виходячи з імпульсу вбити іншого, спрямованого на самого себе" [14, с. 209]. Але, що цікаво, в останні 16 років життя, хворіючи на рак, З. Фрейд постійно думав про свій відхід з життя. Ще раніше (приблизно 1892 року) він писав своєму учневі та другу Оскару Пфістеру: "Із примиренням з долею, як личить чесній людині, я молюсь тільки про одне: не стати калікою, не допустити, щоб тілесні страждання паралізували волю. Як сказав Макбет, давайте ж помремо при зброї" [16, с. 159]. Зрештою З. Фрейд попросив свого учня Макса Шура зробити йому смертельну ін'єкцію морфію.
Ідеї З. Фрейда отримали розвиток у працях його послідовників. Основна теза індивідуальної психології Альфреда Адлера (1870 - 1937 роки): "Бути людиною - означає відчувати свою неповноцінність". Це відчуття виникає у ранньому дитинстві і базується на фізичній та психічній безпорадності, що згодом посилюється різними дефектами. Відчуття неповноцінності та прагнення до переваги є своєрідними носіями енергії, необхідної для розвитку особистості. Суїцид стає своєрідною атакою проти суспільства, якщо не вдається поборотипочуття неповноцінності. Людина намагається привернути до себе увагу, відчути співчуття, покарати тих, хто винен у її низькій самооцінці.
Засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875 - 1961 роки), ретельно дослідивши психологічне підґрунтя та символічне зображення смерті в різних культурах, в основу теорії суїциду поклав не так бажання позбутися нестерпних обставин життя, як метафоричне прагнення повернутися в лоно матері. К. Г. Юнг дійшов висновку, що всі інстинкти (а отже й інстинкт смерті) мають не біологічну,
Loading...

 
 

Цікаве