WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Феномен внутрішньої еміграції. - Реферат

Феномен внутрішньої еміграції. - Реферат

дискурс для обговорення суспільних проблем. "Однією з виразних прикмет відлиги вже найраннішої її пори, у п'ятдесят четвертому, п'ятдесят п'ятому роках були строкаті, аморфні компанії, що стихійно виникали і перетворювалися на стійкі співдружності.
Коли в грудні 54-го року я вийшов з тюрми, то в перші тижні мене це вразило, як щось нове і несподіване. У кількох знайомих квартирах постійно збиралися люди - не стільки для того, щоб випити, потанцювати, пофліртувати, попліткувати, але, головним чином, поговорити, пообговорювати, "поузагальнювати". І це були не звичайні "дитячі" розмови, а серйозні розповіді, міркування вголос, суперечки. Говорили про нові книги, спектаклі, виставки, але більш за все, найзахопленіше - про життя в країні, про політичні переміни, про чутки. І завжди траплялися такі, як я, що недавно звільнилися з тюрем і таборів. Нас доскіпливо розпитували і нам розповідали. Іноді хтось радісно зауважував: "Але ж ми перестали думати про стукачів" [10, с. 19 - 20].
І приклад іншої картинки, уже з 70-х років: "У нас вдома щодня стали бувати сторонні люди. Приносили їжу і випивку. Так що наша квартира перетворилася на свого роду опозиційний клуб" [8, с. 479].
Якщо повернутися до поняття внутрішньої еміграції, то слід зазначити, що функціонування в цих трьох сферах (а особливо в публічній і приватно-публічній) взаємини з владою носили специфічний характер, що і стає власне предметом розгляду й аналізу.
Четверта лінія - це аналіз специфічної ідентичності, що формувалася в людей, які відчували і вважали себе внутрішніми емігрантами або так були маркіровані іншими.
Ми керувалися кількома підходами до проблеми ідентичності, що, як уявляється, можуть бути плідними для досліджуваних питань. Насамперед, це підхід до ідентичності в руслі соціального конструктивізму, у рамках якого ідентичність розглядається як породження зовнішньої соціальної ситуації. Цей підхід характерний насамперед для праць І. Гофмана [6]. Він вважає, що ідентичність створюється й підтримується за допомогою постійно повторюваних поведінкових схем, які актуалізуються в групі, - так звана "політика ідентичності".
Дійсно, радянська держава та її ідеологія багато в чому процвітали в конструюванні homo sovieticus, тобто людей, що володіють особливою ідентичністю. Усі знали, як ТРЕБА поводитися в тій або іншій ситуації, що від них очікується. І якщо, можливо, були люди, котрі щиро вірили у те, про що їм говорили, і що вони самі говорили й робили, то внутрішні емігранти цієї віри не поділяли, але змушені були РОБИТИ ВИГЛЯД, що поділяють, аби уникнути репресій (в одні роки), покарання та інших санкцій в інші. "Але щоб жити на радянській волі, власну думку треба добряче приховати, завести внутрішнього стукача і внутрішнього тюремника, що постійно наглядають за порухами серця" [11, с. 117]. "Вести таке життя бувало важко, бувало соромно, гірко, охоплювало презирство до себе" [10, с. 213]. Тобто в публічній сфері ці люди зовні презентували необхідну ідентичність. За висловом А. Кохена, це була "маска подібності", "парасолька солідарності" з більшістю [18]. Слід ще раз підкреслити, що ця подібність виявлялася лише на символічному рівні.
У праці Р. Дженкінса [19] було введене поняття номінальної і фактичної, реальної ідентичності, що також може бути використане в даному контексті. У публічній сфері внутрішні емігранти демонстрували саме номінальну ідентичність, що проявлялася в подібності на символічному рівні, у той час як їхня інша, реальна ідентичність там проявлятися не могла. Очевидно, можна припустити, що в цьому випадку маємо справу з феноменом розщепленої ідентичності. Різні соціальні ситуації викликали до життя і конструювали різні, часто діаметрально протилежні ідентичності. Це призводило до їх зіткнення, викликало невдоволення людини самою собою і різні варіанти відходу від проблеми, що постала перед нею, або, у досить нечастих випадках, її вирішення і надбання несуперечливої ідентичності. "Я був не такий, як треба - фізично, соціально, душевно. Я не вмів чинити спротиву нав'язаному мені чужому і не знаходив свого" [11, с. 13].
Неоднозначним чином пов'язана внутрішня еміграція і з професійною ідентичністю. Насамперед, по-різному складалася й особистісна ідентичність, і доля людей технічних та гуманітарних професій. Наприклад, якщо професійна кар'єра людей технічних професій могла якось складатися і без членства в партії, то це було практично неможливо для гуманітаріїв.
Частина інакомислячих людей з яскраво вираженими професійними інтересами та мотивами цілком присвячувала себе професії, реалізовувала себе в ній, і їхня професійна ідентифікація ніби поглинала інші та домінувала над ними: так, ідентифікація себе як внутрішнього емігранта проявлялася не дуже часто й у специфічних умовах. "Але була і ще глибша причина, через яку я дисиденткою не стала, - я не хотіла і не могла відмовитися від своєї професії, від свого покликання..." [10, с. 216]. Для інших професія не була настільки важливою, і в них професійна ідентифікація відходила на периферію, а своя "чужість" відносно інших відчувалася набагато частіше. Нарешті, був і третій варіант - відмова від професії, від будь-якого суспільного життя, і відхід, за висловом Бориса Гребенщикова, у "двірники і сторожі". Це був відхід як із професії, так і із соціуму людей, що мали і професійний, і соціальний статус, у силу того, що соціум виштовхував їх із себе або вони самі не хотіли з ним мати нічого спільного. У цьому випадку внутрішня еміграція набувала чіткіших зовнішніх форм. "Ворогом ставало саме нормальне середовище радянського суспільства. Воно ставало чужорідним мені. Мене закликали розчинитися в цьому середовищі, жити і діяти, як усі. А я не міг" [8, с. 345].
Ось як про це пише Г. Померанц: "Припустимо, ви хочете бути вчителем, лікарем, артистом. Для цього ви повинні брехати, складаючи екзамени з якогось спеціально вигаданого предмету. Потім - брехати на зборах. Або, принаймні, мовчати, коли хочеться заперечити. Ці звички легко стають натурою. Учитель, лікар, режисер починає помалкувати і підбріхувати не тільки у відносинах з великим начальством, але й з малим, здатним на малі капості. І зрештою нічого не залишається не тільки від громадянської етики, але й від лікарської, й від будь-якої.
А якщо жити не по неправді? Тоді ви негайно стаєте ізгоєм. Працювати тільки двірником. Навіть якщо ви встигли закінчити університет, якщо ви кандидат чи доктор наук, все одно. Як учитель, як учений, лікар, режисер - ви закінчилися. Як батько, мати, син - ви ставите в дуже скрутне становище свою сім'ю. І з'являється спокуса виїхати…" [11, с. 245 - 246].
Ситуація ще більше загострювалася, якщо людина не належала до титульного етносу або сповідувала будь-яку релігію в країні панівногоатеїзму.
П'ята лінія - аналіз феномена страху, вельми специфічного для всіх прошарків тоталітарних суспільств. "Наш народ - алкоголік страху. Після тих цистерн, що ми вижлуктили за часів Сталіна, досить запроторити в психушку одного - і в мільйонів душа тікає в п'яти. Таку ж роль відіграють чутки про погроми" [11, с.
Loading...

 
 

Цікаве