WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Феномен внутрішньої еміграції. - Реферат

Феномен внутрішньої еміграції. - Реферат

складалася досить успішно.
Отже, внутрішні емігранти - це люди, не згодні з політикою, ідеологією, діями держави, громадянами якої вони є, але які не можуть безперешкодно, в силу репресивних заходів держави, цю незгоду висловити. Вони не мають можливості (а іноді й бажання) реально емігрувати і виявляють свою незгоду відходом від офіційного життя та ще в різних феноменах непублічного (розмови в родині і з друзями - знамениті "кухні", створення неофіційної культури тощо) і свого внутрішнього життя.
Можливі лінії аналізу
Такий складний соціокультурний феномен, як внутрішня еміграція, припускає можливість кількох ліній аналізу. Зупинимося на основних.
Перша з таких можливих ліній - історична. Відразу зазначимо, що феномен внутрішньої еміграції має свої корені й історичний прототип у ХІХ столітті, і М. Салтиков-Щедрін назвав його "сумним двоголоссям в існуванні окремих індивідуумів". Але навіть якщо розглядати цей феномен з перших років існування радянської влади, то можна побачити, що з часом він змінювався, і характеристики внутрішніх емігрантів різних років (наприклад, 20-і роки, роки репресій, післявоєнний період, 60-і роки і т. д.) будуть відрізнятися.
Друга лінія аналізу - так звана культурна. За аналогією з офіційною і неофіційною історією [20; 17] можна говорити про офіційну і неофіційну культуру, що існує, очевидно, у всіх сучасних суспільствах.
До офіційної культури належать усі форми ідеології, наукової і художньої творчості, які спрямовуються на зміцнення панівної ідеології і нею схвалюються. Офіційна культура має свої мовні і образотворчі засоби, у її рамках створюються специфічні, "ідеологічно витримані" тексти, що відзначаються дохідливістю змісту і простотою форми. Поза всяким сумнівом, найважливішою функцією офіційної культури є інтеграція суспільства і створення громадянської ідентичності. У Радянському Союзі це була інтеграція суспільства навколо ідеї створення нової "радянської людини" і "світлого майбутнього".
Внутрішні емігранти цієї культури не сприймали або навіть цілком заперечували і не забарвлювали її своїми особистісними смислами.
До неофіційної культури можна віднести не тільки сімейні історії та перекази, різного роду плоди колективної творчості - фольклор, чутки, анекдоти тощо. До цієї культури можна віднести й так звану "другу культуру" (термін, ужитий Д. Савицьким в інтерв'ю з Й. Бродським, [2, с. 226]). Ось як описує її Й. Бродський: "Ця так звана друга культура ваша була явищем досить цікавим, тому що в ній значно яскравіше, ніж у культурі першій, офіційній (якщо вона взагалі тягне на поняття "культура"), проявилася головна тенденція російського культурного життя - туга за світовою культурою, цієї тугою вона й була породжена. І я думаю, що якими б незначними були її досягнення, друга культура - це все ж явище, яке варте значно більшої уваги, ніж Literary Establishment" [2, с. 227]. Неофіційна культура відзначалася або ігноруванням ідеології взагалі, або легкою іронією чи глузуванням на її адресу, висміюванням і пародією. Однак, як писала О. Фрейденберг, пародіюватися може тільки те, що є "живим і святим". У різних прошарках суспільства і створювалася, і споживалася різна неофіційна культура. Люди були залучені, як правило, до кількох різних шарів цієї культури. Представники так званої внутрішньої еміграції були не тільки активними споживачами, але й творцями культури цього типу.
У рамках неофіційної культури можна виділити ще й так звану контркультуру, або культуру андерграунду. Її складали ті форми культури, що або цілком відверто, або досить прозоро і зрозуміло для членів даного суспільства виступали проти існуючої ідеології і/або схвалених нею формальних канонів художньої творчості. Представники контркультури відображали своїми творами і поглядами позицію нонконформізму в суспільстві. А серед головних споживачів цієї культури й були внутрішні емігранти, що поділяли таку позицію.
Застосовуючи цю лінію аналізу, ми повинні підключити до неї й історичну лінію, оскільки в різні періоди форми і офіційної, і неофіційної культури були різними, і ступінь залучення до неї внутрішніх емігрантів також був різним.
Третя лінія аналізу полягає у спробі застосування понять публічної і приватної сфери до аналізу феномена внутрішньої еміграції.
Поняття публічної сфери було введено в науковий дискурс Юргеном Хабермасом (1989 р.). Його насамперед цікавило утворення буржуазної публічної сфери у XVIII столітті. Потім це поняття стали пов'язувати з класовою позицією, ролями, виконуваними в суспільстві, і, нарешті, виникла опозиція публічного, пов'язаного з чоловіками та їх зовнішньою і соціальною активністю (світ політики, соціального життя і суспільно значимої праці), і приватного, пов'язаного з жіноцтвом та обмеженого рамками оселі і родини (Террі Іглтон, 1984 р.). Однак поділ публічної і приватної сфер можна зробити й по-іншому.
Так, Олег Віте запропонував провести межу між публічною і приватною сферою по лінії сфер дії писаного і звичаєвого права [3]. Сфері чинності закону і писаних правил відповідає публічна сфера, а звичаєвому праву - приватна. У Радянському Союзі існували тверді правила дозволеного і табуйованого в публічній сфері, і теми публічних обговорень були дуже обмежені, на відміну від приватних. Реальне життя взагалі неможливо було обговорювати в публічній сфері. Реальне життя, обговорюване в рамках публічного дискурсу, являло собою якусь віртуальну реальність, досить далеку від усіх тих проблем і реалій, з якими люди мали справу у повсякденні.
У приватній же сфері можна було обговорювати те, що стосувалося реального життя. Радянська людина вважала нормою дисоціацію особистості на дві: одна особистість існувала і діяла за законами офіційного публічного простору, інша - за законами приватного. І людина не плутала, яка з її особистостей у якому просторі живе. Людина навіть свою ідентичність конструювала по-різному для цих різних сфер.
Здається цікавим і перспективним запропонований Віктором Воронковим і Оленою Чикадзе поділ приватної сфери на власне приватну і приватно-публічну [4], і, мабуть, специфічний саме для Радянського Союзу.
Власне приватна сфера - це і є приватна сфера в її західному розумінні (дому, родини, інтимно-особистісних переживань, сексу). Хоча в колишньому Радянському Союзі ця приватність була відносною, оскільки держава прагнула взяти під свій контроль і її. Це була цілеспрямована політика, що виражалася в багатьох аспектах. Приміром, таке тривале існування в нашій країні комунальних квартир мало під собою не тільки економічні підстави. Це було чудовим засобом позбавити людину приватності, стеження усіх за усіма. Подібні ідеї про роль комунальних квартир та їх значення в житті людей висловлює у своїй праці В. Семенова [13].
Приватно-публічна сфера мала широке (можна сказати, навіть необмежене) коло тем для обговорення.Ці теми могли бути як з приватного, так і з суспільного життя. Але в приватно-публічному просторі (знамениті "кухні") можна було говорити, не особливо остерігаючись репресій та використовуючи інший (не публічний)
Loading...

 
 

Цікаве