WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Філософія персоналізму і психологія діалогув - Реферат

Філософія персоналізму і психологія діалогув - Реферат

результати не відбивають реальної життєвої поведінки людини - спонтанної, емоційної, вільної, відповідальної. У психології типове створюється за моделлю механічних реальностей, але такий шлях можливий лише на нижчих поверхах існування людини, а на вищих рівнях людського буття психологія повинна з'ясовувати "надмеханічну" цілісність індивідуальності й визначати "фінальні корективи особистості".
Персоналісти симпатизують теорії і практиці психоаналізу, однак Е. Муньє піддає глибокій критиці уявлення З. Фрейда [22]. Перш за все, він рішуче відкидає зведення усього "вищого" в людині - моралі, мистецтва, релігії - до потягів та інстинктивної несвідомої діяльності, в результаті чого людське буття трактується як "суцільна тваринність", а власне особистісні характеристики людини зводяться до безособистісних проявів. З позицій персоналізму, психоаналіз трактує життя людини лише як "одну сумну фатальність". Е. Муньє приймає фрейдистське уявлення про несвідоме, але вважає, що воно реалізує спонтанність людини занадто натуралістично й біологічно, не залишаючи можливості проявів спонтанності на рівні "Супер-Его".
Основну помилку З. Фрейда Е. Муньє вбачає в тому, що він як психолог і (особливо) як філософ цілком вилучив зі сфери своїх уявлень "принцип інтеріорності" (орієнтації на внутрішнє), який передбачає "відступ від світу об'єктів ізовнішніх обумовленостей" та звернення до одвічних зон людського буття. На відміну від психоаналізу, що виявляє це одвічне в несвідомому, персоналісти знаходять його у "над-свідомому", в особливій сфері людського духу, де людина поринає за межі свідомості, світу, історії [7; 22]. Саме прагнення до буття вищого порядку визнається дійсною людською властивістю, й Е. Муньє знаходить це прагнення у християнському почутті гріховності, а також у вченні А. Адлера про людське "почуття неповноцінності" [1].
Незважаючи на серйозну критику психоаналізу, персоналісти визнають певні переваги нової "метапсихології" З. Фрейда, багато з яких відповідають не тільки духові персоналізму, але й сутності діалогічного розуміння психології людини. Клінічна діяльність З. Фрейда була націлена на виявлення певної "основи" людської психіки, яка була б джерелом людської суб'єктивності, людського "Я". Якими б сумнівними не були узагальнення З. Фрейда, у своїй практиці він мав справу з особливим суб'єктом, конкретною особистістю, з глибокою і неповторною індивідуальністю та людською "самістю". Е. Муньє вбачає у фрейдівській структурі людської реальності ("Я" - "Воно" - "Над-Я") можливість переходу від "грубої тваринності" людини до її "драматичної своєрідності" [22]. Там, де З. Фрейд знаходить розрізненість, протиріччя, психопатологію особистості, Е. Муньє бачить вираження "нормальних" драматичних конфліктів людини як прояви "драматичної єдності" цілісної особистості. На противагу З. Фрейдові, для якого головним моментом людського буття є "принцип задоволення", що корениться у сфері несвідомого, Е. Муньє вважає найвищим і найпродуктивнішим рівнем психіки сферу "Над-Я", що містить трансцендентно-духовний зміст і виконує функції самосвідомості та надсвідомості (зауважимо, що розуміння свідомості як інтуїтивно-спонтанного й спроможного виступати, як "вище несвідоме", близьке світоглядові Ф. Достоєвського та М. Бахтіна). На відміну від З. Фрейда, який розглядав "Над-Я" як репресивну інстанцію культури, персоналісти розуміють культуру і мистецтво як інстанції залучення людини до трансценденції й духовності (що також узгоджується з уявленнями всіх діалогічних філософів про культуру як чинник духовно-трансцендентного розвитку особистості). Якщо З. Фрейд вважав, що культура обмежує свободу людини, то з погляду персоналістів залежність від культури, навпаки, є засобом породження свободи людини.
Е. Муньє бачить можливість і необхідність розробки "персоналістичного психоаналізу" й ставить три завдання: ввести психоаналіз у екзистенційно-феноменологічну філософію, очищаючи психоаналіз від слабкостей сцієнтистського натуралізму; виявити слабкі місця психоаналізу з позицій екзистенціалізму і феноменології; визначити шляхи розвитку психоаналізу у напрямку релігійно-духовної перспективи [22].
Нам здається, що персоналістичний підхід до психоаналізу, який спирається на екзистенційно-феноменологічне й духовно-онтологічне розуміння особистості (як і діалогічний підхід у психології), відкриває можливість кардинально нового, позитивно-оптимістичного розуміння природи людини і засобів клініко-практичної роботи з нею.
Підсумовуючи уявлення персоналістів про особливості психологічного аналізу та вивчення внутрішньо-суб'єктивного світу людського "Я", можна виокремити такі принципи філософсько-психологічного осмислення й дослідження внутрішньо-особистісної сфери людської реальності: по-перше, стратегічним для персоналістів є рух не від найпростіших елементів людської психіки до її механізмів, а від "вищого принципу" до суб'єктивності; по-друге, персоналісти прагнуть не до встановлення каузальних зв'язків між зовнішніми відношеннями й елементами і функціями психіки, а до "розуміння" як вживання у структуру особистісних значень; по-третє, розуміння людини повинно йти не від минулого до теперішнього, а до теперішнього від майбутнього; по-четверте, потрібен не розподіл зовнішнього і внутрішнього, а виявлення їх "життєвої єдності" (життєвий простір, людське середовище); по-п'яте, варто вивчати не статичні психологічні стани, а осмислювати суб'єктивність як "буття, що триває". Всі ці принципи, властиво, є й фундаментальними положеннями діалогічного підходу до розуміння психології особистості та природи людської реальності.
У невеликій статті навряд чи можна розглянути більшість цікавих та важливих аспектів філософії персоналізму в контексті діалогічного підходу, але є дві фундаментальні категорії вчення й світогляду персоналістів, які потребують додаткового висвітлення. Це поняття інтенціональності й трансценденції. Персоналісти визначають духовний світ особистості інтенційним за його структурою. Специфічними рисами цієї інтенційності є відкритість духовного світу людини не в бік предметного світу (як у раціоналізмі), а в бік простору трансцендентного. Зі сферою трансцендентного персоналісти пов'язують той "вищий принцип", той "фінальний коректив", відповідно до яких конституюється
Loading...

 
 

Цікаве