WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Філософія персоналізму і психологія діалогув - Реферат

Філософія персоналізму і психологія діалогув - Реферат


Реферат на тему:
Філософія персоналізму і психологія діалогу
Співвідношення персоналізму - "особистісної філософії" - з уявленнями діалогічної філософії М. Бахтіна, С. Франка, М. Бердяєва, М. Бубера [2; 3; 5; 6; 12; 13] практично не вивчене у вітчизняній філософії і психології. Тому актуальним завданням нашої роботи є дослідження різноманітних фундаментальних взаємозв'язків цих двох науково-філософських світоглядів.
Філософію персоналізму розробляли французські мислителі Ш. Пегі, Е. Муньє, Ж. Лякруа, М. Недонсель, П. Рікер [19; 21; 22; 23; 24; 26] як вчення про "тотальний" розвиток людини і "нове" розуміння людського буття, виходячи з ідей філософії життя, феноменології, екзистенціалізму, християнської теології і марксизму. Персоналісти будують свій світогляд на противагу раціоналістичій традиції (проте класичний раціоналізм заперечується не беззастережно) і приймають далеко не всі ідеї філософії життя, феноменології й екзистенціалізму.
"Нова" метафізика "духовного батька" персоналізму Ш. Пегі протиставлялася натуралістично-позитивістському ("раціонально-аналітичному, механіко-комбінаторному") розумінню людської особистості і спрямовувалась на цілісне осягнення людини шляхом синтезу наукових (фізичних) і філософських (метафізичних) підходів у дослідженні людської реальності [22; 18]. Ш. Пегі утверджував людську особистість як єдиний суб'єкт діяльності й історії і закликав до "внутрішньої, духовної революції" - тобто перевороту у свідомості людей шляхом морального, інтелектуального, естетичного та релігійного самовдосконалення.
Вихідним і найважливішим положенням персоналізму є уявлення про людину як суб'єкт історії, як суб'єкт діяльності і праці. Праця визнається вищою цінністю, власне - людським засобом самоздійснення, реальною творчістю. У процесі праці людина утверджує свої закони та покладає власні цілі. Створюючи продукт, вона виражає і завершує себе як особистість, а тим самим конституює своє Я (повертаючи себе до самої себе). У праці людина здійснює себе не тільки як мисляча і діюча істота, але і як особистість, котра має почуттєве, емоційне і вольове буття [22].
Праця - це одвічна умова людського спілкування: дух "товариства і любові", що панує в процесі праці, є основою істинно людської, особистісної спільноти. Трудова діяльність має особистісний характер і потребує "творчої самовідданості": людина "зрікається" самої себе і заради продукту праці, і заради "іншого" [22]. Уявлення про "самовідданість", що протистоїть гріху гордині, падінню в егоцентризм та індивідуалізм, можна вважати вираженням "онтологічної децентрації" (яка нагадує антропологічну "екс-центрацію" Г. Плеснера) як фундаментального принципу діалогічного світовідношення людини [25]. Отже, персоналістське розуміння праці утверджує фундаментальну онтологію індивідуально-духовних відносин між людьми, а, відповідно, й передумови діалогічних взаємовідносин між ними.
Е. Муньє пише про три основні "виміри особистості" - покликання, втілення та об'єднання [22]. "Покликання" виражає ставлення людини до вищих цінностей її унікально-універсального існування, "втілення в праці" відкриває можливості для здійснення екзистенційного самобуття (й спів-буття), а "об'єднання" з "іншими" й світом окреслює обрій екзистенційного спів-буття. На нашу думку, ці три поняття мають глибоке відношення до можливості й обрію діалогічного буття.
Розкриваючи антилюдяність капіталістичної цивілізації, заснованої на приматі виробництва, грошей, прибутку, егоїзму, бездуховності, Е. Муньє показує, що буржуазне суспільство не переймається ні перетворенням душі, ні утвердженням духовності і творчості особистості, а товарно-грошові відносини відчужують людину від інших людей і самої себе, роблять буття індивіда неістинним [20; 21].
З погляду соціального діалогізму цікавими є уявлення Е. Муньє про два типи відчуження - Нарциса та Геркулеса. Відчудження Нарциса він характеризує як "примат чистих ідей над діяльною думкою й досвідом", як "безцільну думку" і "бездіяльні ідеали". Відчуження Геркулеса пов'язане з активізмом, з уречевлюванням дій людини, які є змістом і смислом діяльності в умовах капіталізму [17]. На нашу думку, ці типи відчуження є різними життєво-ціннісними стратегіями, що перешкоджають діалогічному спів-буттю та само-буттю.
Центральною ідеєю персоналізму є кардинальне розрізнення трансцендентної й іманентної сфер людського існування як рівнів "вищого, духовного" і "нижчого, емпіричного" буття. Сфера іманентного розуміється як об'єктивно-натуралістичне, скінченно-дане, предметно-самототожне, механістично-закономірне буття. Сфера трансцендентного мислиться як царство суб'єктивно-інтенційного, нескінченно-заданого, ціннісно-універсального, "духовно-смислового" буття-іншобуття. Сфера трансцендентного є простором гранично-позамежного буття, зовніпокладеного (або, за М. Бахтіним, "зовнізнаходжуваного", "поза-перебувального") відносно іманентного, наявно-даного, об'єктно-об'єктивного буття. Для персоналістів саме причетність людини до сфери трансцендентного втілює справжню глибину й реальність людського існування, а тому зміст і призначення своєї діяльності й життя людина шукає і знаходить у сфері трансцендентного. Відтак, змістом людського життя й активності у персоналізмі є не взагалі розуміння і перетворення іманентно-наявної реальності, а зміна реальності в "людському" плані (тобто її "олюднення") шляхом сходження до трансцендентного як вирішальній умові знаходження людиною своєї "людяності". Персоналістів цікавить не світ об'єктів, предметів, речей, механізмів, закономірностей, а світ людини, особистості, вищих - трансцендентних, духовних - цінностей, і покликання людини полягає в тому, щоб перетворити реальність під кутом зору "вищих цінностей", цінностей "тотальної" людини [26].
Кардинальне розрізнення французськими персоналістами сфер іманентного і трансцендентного як областей наявно-емпіричного, індивідно-індивідуального й потенційно-ціннісного, індивідуально-духовного буття дуже співзвучне з фундаментальним (і парадигмальним) розрізненням монологічно-егоцентричного та діалогічно-"екс-центричного" існування й світовідношення у філософії та психології діалогу. Так, гуманітарно-діалогічний світогляд М. Бахтіна виходить з чіткого розрізнення двох "меж наукового мислення" - речового
Loading...

 
 

Цікаве