WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Спілкування і взаємодія: алогічний підхід - Реферат

Спілкування і взаємодія: алогічний підхід - Реферат

основних структур самосвідомості й образу "Я" М. Бахтін виділяє образи "Я-для-себе", "Я-для-іншого" і "Інший-для-мене" та підкреслює, що "мені не дано моїх часових і моїх просторових меж, але інший даний цілком", з чим пов'язана наявність у "мене" "надлишку бачення" стосовно іншого. "Надлишок бачення" можна розглядати онтолого-антропологічним проявом феномена "позаперебувальності" ("вненаходимости"), що відіграє фундаментальну роль у концепції діалогу М. Бахтіна. "Позаперебувальність" споконвіку визначається існуванням іншої людини, іншого "Я", тобто того "Ти", що притаманне моєму "Я" та органічно необхідно для буття мого "Я". Без "Ти" іншої людини моє "Я" втрачає укоріненість у бутті й зміст свого існування. Тільки позиція "позаперебувальності" відкриває моє "Я" для "Тебе", тільки "позаперебувальність" дозволяє "Мені" "обіймати" "Тебе", а "Тобі" - "Мене". Завдяки "позаперебувальності" "Я" можу сприймати "Тебе" у всій твоїй істинності - цілісно, замкнуто, завершено, а "Ти" цілісно й завершено сприймаєш "Мене". Відтак кожен з нас приймає йпідтверджує буття іншого в його первинності, абсолютності, цілісності й самобутності. Механізм "позаперебувальності" пов'язаний з фізикою міжлюдського сприйняття та геометрією взаємного позиціювання людей у просторі. Проте сутність феномена "позаперебувальності" полягає в тому, що вона становить собою "люблячу та напружену" спрямованість до іншої людини як до людини у всій її істинності й унікальності.
Уявлення про "позаперебувальність" органічно поєднане з самототожністю-несамототожністю людини самій по собі, оскільки й стосовно самої себе людина спроможна посідати позицію "позаперебувальності", тому що "людина ніколи не збігається із самою собою. До неї не можна застосувати форму тотожністі А=А. ...Справжнє життя особистості відбувається в точці цієї розбіжності людини із самою собою" [1, с. 100]. Внаслідок "позаперебувально"-несамототожньої природи людини її буття набуває властивості відкритості, незавершеності, свободи, відповідальності, процесуальності, подійності, суб'єктності, парадоксальності, універсальності, унікальності, інтенціональності, поліфонічності тощо.
Внаслідок моєї інтенційної спрямованості до іншої людини в кожному моєму слові, у кожному моєму висловленні, у кожної моїй інтонації - взагалі в моєму голосі! - реально, істотно й неодмінно присутня ця інша людина. І якщо з погляду здорового глузду й повсякденної свідомості, а також з погляду лінійно-передавальної й інтерактивно-циклічної моделей спілкування і впливу будь-яке слово, будь-яке висловлення, будь-який рух безроздільно й цілком належать людині, що говорить і діє (суб'єкту, що впливає), то з діалогічної, бахтінської точки зору, всі слова, вислови та рухи великою мірою визначаються присутністю і впливом співрозмовника, а тому значною мірою спів-належать цьому співрозмовникові. Отже, голос кожного співрозмовника містить у собі два голоси - власний і голос партнера. Незлито-неподільна спів-присутність двох голосів - свого голосу й голосу партнера, голосу "Я" і голосу "Ти" - в одному голосі, у голосі кожного із співрозмовників й виражає сутність ідеї й поняття "двоголосся" М. Бахтіна. Очевидно, що поняття "двоголосся" глибоко й узагальнено виражає антиномічно-парадоксальну природу взаємодії в людському спілкуванні.
Антиномічна логіка лежить і в основі релігійно-філософського світогляду С. Франка. В одній зі своїх праць він прямо стверджує, що "буття в самій своїй природі антиномічне" [30, с. 435]. Онтологічною засадою антиномічності буття є наявність "Я" і "Не-Я", тобто світу самосвідомості й світу предметного (із сферою ідей). Розкриваючи взаємодоповнювальність "Я" і "Не-Я", філософ відзначає, що те, що "ззовні є два, зсередини розкривається в своїй останній глибині, як одне або як таке, що випливає з одного" [31, с. 267]. Обгрунтовуючи метафізичний монізм буття, С. Франк вказує, що незбагненна всеєдність є тією першоосновою буття, тим "першожиттяям", тим "осередком", у якому все сходиться, конвергує і з якого усе виходить. Водночас всеєдина першооснова одвіку двоїста, але ця "одвічна двійця" є "одвічно нероздільною єдністю", тобто справжньою антиномією, що несе в собі втілення розходження в єдиному.
Антиномічна метафізика С. Франка охоплює будь-які онтологічні й гносеологічні протилежності - єдність і множину, дух і тіло, життя і смерть, вічність і час, добро і зло, Творця і творіння тощо. У співвідношенні будь-яких протилежностей логічно роздільне, засноване на взаємному запереченні, водночас є внутрішньо злитим; протилежності пронизують одна одну; при цьому одне не є інше й у той же час воно є цим іншим. "І тільки з ним, у ньому, й через нього є те, що воно справді є у своїй останній глибині і повноті. У цьому й полягає антиномічний монодуалізм всього існуючого" [31, с. 315], - підкреслює С. Франк.
Іншим началом антиномічності людського буття є відношення "Я" до "Ти", що С. Франк розуміє не як відношення предметного пізнання, а як безпосередньо-інтуїтивне життєво-онтологічне відношення, що виникає вперше не у зовнішньому сприйнятті, спілкуванні й пізнавально-об'єктивуючій рефлексії, а у споконвічно-первинній, "данно-заданій" єдності "Я" і "Ти". "Я" і "Ти" взаємно конституюють одне одного й у відриві одне від одного є неповними і неістинними, тому до зустрічі "Я" і "Ти" не існує ніякого готового, "даного" "Я", воно породжується, виявляється й формується тільки у відносинах з "Ти".
За С.Франком, трансцендентно-онтологічне "Я", що є одним із "незлито-неподільних" полюсів діалогічного "Я-Ти" відношення, не розміщується усередині тіла і не перебуває в жодній матеріально-просторовій точці поза тілом індивіда; воно постає як позапросторове утворення, як невичерпна безодня, що йде в серцевину споконвічного буття людини й світу. "Я" як самобуття перебуває "ніде й скрізь", воно скінченне й нескінченне, споконвічне й довічне, іманентне й трансцендентне, унікальне й універсальне. "Я" як самобуття перебуває на межі, у точці переходу - від об-меженості до понад-межності, від межі - до поза-межності, біля початків самопородження, самотрансформації, самоодкровення.
Трансцендування, актуалізація інтенційності й потенційності власного самобуття, вихід за межі власного "Я" здійснюються насамперед і найглибше в спілкуванні з іншою людиною, у діалозі з "Ти". С. Франк солідарний з М. Бубером, М. Бахтіним та іншими діалогічними мислителями й екзистенційно-онтологічними філософами в тому, що дійсність "Ти" ніколи не є об'єктом, який пасивно-випадково потрапляє в поле моєї уваги та впливу. "Ти" відкривається переді мною так само, як і я відкриваю себе назустріч "Ти". Це взаєморозкриття стає не просто відкриттям, що чинить пізнаючий суб'єкт, але є справжнім одкровенням
Loading...

 
 

Цікаве