WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Спілкування і взаємодія: алогічний підхід - Реферат

Спілкування і взаємодія: алогічний підхід - Реферат

особливості процесів взаємодії й індивідуальних діяльностей як внутрішніх мікроструктур спільної діяльності. Логіка другого підходу лежить в основі уявлень про "спільно-послідовну діяльність" (за Л. Уманським), інтерактивно-циклічну модель комунікації (за Н. Казариновою), "суб'єктну" парадигму психологічного впливу (за Г. Ковальовим), теорію діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків у групі та колективі (А. Петровського та ін.), зміст другого етапу соціально-психологічних досліджень взаємовпливу спілкування і спільної діяльності (Г. Андреєва та ін.) [21], нарешті, про соціально-колективну макроструктуру спільної діяльності (в єдності її цільового й предметного компонентів) як "одиницю" психологічного аналізу спільної діяльності (А. Журавльов) [9].
Третійпідхід до вирішення проблеми взаємодії полягає в розвитку внутрішньо-сутнісного, інтерсуб'єктно-інтерперсонального, недиз'юнктивно-процесуального розуміння природи міжлюдської взаємодії. Логіка цього підходу (певним чином) відповідає уявленням про "спільно-взаємодіючу діяльність" (за Л. Уманським), трансакційну модель комунікації (за Н. Казариновою), "інтерсуб'єктну" парадигму психологічних впливів-взаємодій (за Г. Ковальовим), "метаатрибутивну" підструктуру особистості (за В. Петровським) [24; 25]. Проте, найглибші потенціали такий підхід до проблем міжлюдської взаємодії розкриває в контексті уявлень сучасної філософії діалогу (М. Бахтіна, М. Бубера, В. Біблера, С. Франка та ін.) [1; 2; 5; 6; 30; 31] й психології діалогу (Т. Флоренська, Г. Ковальов, А. Копйов, А. Орлов, Г. Дьяконов та ін.) [7; 8; 11; 12; 13; 14; 22; 29).
Вихідна ідея діалогічного підходу полягає в тому, що, говорячи словами М. Бубера, "в початку усього - відносини" і ці відносини розуміються як діалогічні [6]. В діалозі виділяються полярні стани "Я-Ти" і "Я-Воно", що розглядаються як первинні установки людського буття, завдяки яким воно звернене до самої людини та інших людей. "Я-Ти" стан розуміється як установка природного зв'язку, а "Я-Воно" - це стан природної окремішності. Здорове існування людини є ритмічним чергуванням цих протилежних станів буття. Напруга між зв'язком та відокремленістю є фундаментальним і суттєвим моментом концепції діалогу. Для кожного його учасника інша людина є ціллю й цінністю, а не засобом або умовою його власного буття.
"Я-Ти" відносини будуються на глибокому переживанні "іншості" - унікальності й цілісності - партнера по діалогу [6]. Це переживання взаємне, воно повертається до іншої людини, внаслідок чого створюється загальний досвід спільного буття ("спів-буття"). Досвід "співбуття" є досвідом "зустрічі" як унікального процесу взаємо- та саморозкриття учасників діалогу. Хронотопом "зустрічі" є простір "Я - Ти - Тут - Тепер", у якому розгортаються зміни сприймання себе, іншої людини й світу (зокрема, змінюються відчуття простору й часу, емоції, смисли, цінності, тілесні відчуття).
"Я-Воно" стан пов'язаний з цільовою спрямованістю, а тому інша людина стає (більш чи менш) засобом досягнення цілей і відчуває відносини об'єктивації, використання. Фокусування на меті перетворює іншу людину на побічний, вторинний продукт; фокусування на завданні, а не на відносинах, на думку М. Бубера, перетворює іншу людину на тло, а фігурою стає завдання, мета.
Сучасні американські дослідники - Р. Хікнер, Л. Джейкобс, М. Фрідман [32] - відрізняють "Я-Ти" установку як діалогічний прояв від "Я-Ти" моменту як найповнішого та глибинного здійснення діалогу, який становить єдність "Я-Ти" і "Я-Воно" моментів, що чергуються. Слід відзначити, що діалог є багатопланово парадоксальним явищем; один із проявів цієї парадоксальності полягає в тому, що "Я-Ти" момент не можна розуміти як певну ідеальну, високу мету, якої слід досягати в діалозі. Як тільки я роблю "Я-Ти" момент метою, то - парадоксально! - я починаю перетворювати можливості "Я-Ти" моментів на реальність моментів "Я-Воно". Досягнення "Я-Ти" моменту не можна ставити безпосередньою метою взаємодії (тобто метою в прямому розумінні слова), але можна - опосередковано - підготувати певний "ґрунт" для того, щоб це могло здійснюватися. Парадоксальність діалектики діалогу проявляється в тому, що безпосередність має бути... опосередкованою, а опосередкованість... може перетворитися на безпосередність. Істинність зустрічі людини з людиною в діалозі відбувається через взаємну відкритість, через "благовоління", схоже з Божою благодаттю.
Серцевиною діалогічного підходу є уявлення про цілісність особистості, яка проявляється в процесуальному осягненні сутності даної унікальної особистості завдяки інтеграції багатоманітних сторін, ракурсів буття особистості й, перш за все, у обріях інтрапсихічного, інтерперсонального та трансперсонального (онтологічного) вимірів. Постійною спокусою для психолога й терапевта є розтин досвіду досліджуваного або клієнта на різні психологічні компоненти і фактори та їх відповідна діагностика й подальше опрацювання, яке, звичайно, завжди є локальним. Однак діалогічне уявлення про цілісність особистості та її численні екзистенційні прояви не тільки не виключає, але й обов'язково передбачає виокремлення "незлито-неподільних" компонентів, які створюють органічно-холістичну, поліфонічно-процесуальну цілісність.
Саме "незлитість-неподільність" органічних компонентів діалогу є однією з центральних особливостей діалогічної взаємодії, яку можна позначити як парадоксально-процесуальне поєднання дискретності-диз'юнктивности та континуальності-недиз'юнктивності діалогу. Сутність діалогу не в механічному злитті полюсів "Я" і "Ти", а у створенні напружено-динамічного чергування цих "незлитно-неподільних" модусів діалогу в просторі "Між". Подвійні буберівські слова "Я-Ти" і "Я-Воно" чітко виражають новизну та кардинальність діалогічного світогляду, оскільки вказують на принципову континуальність-недиз'юнктивність взаємовідносин між "Я" і "Ти". Дефіси, що містяться у цих подвійних словах, є не тільки синтаксичними, але й символічно-смисловими, бо позначають співбуттєво-смисловий простір "Між" як форму реальності та простір об'єктивованої дійсності "Поза" (суб'єктом).
Ідеї континуальності-недиз'юнктивності та поліфонічності-процесуальності діалогу є центральними в гуманітарно-культурній, екзистенційно-онтологічній концепції М. Бахтіна, який переконаний, що "бути - виходить, спілкуватися діалогічно", причому "один голос нічого не закінчує й не вирішує. Два голоси - мінімум життя, мінімум буття" [1, с. 294]. Буття "іншого" поза мною й усередині мене є для М. Бахтіна онтологічною умовою буття людського "Я", причому важливо те, якою мірою "інший" в мені є у формах "Не-Я", "мого іншого Я" і "Над-Я" (тобто буття в мені, що чимось більше за мене в мені). У якості
Loading...

 
 

Цікаве