WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Спілкування і взаємодія: алогічний підхід - Реферат

Спілкування і взаємодія: алогічний підхід - Реферат

потім відправляє його одержувачу, використовуючи певний канал (мова, письмове повідомлення тощо). Лінійна модель розглядає комунікацію як однобічний процес - від відправника до одержувача; причому одержувач постає як об'єкт впливу. Такий засіб передачі повідомлень характерний для письмово-текстової комунікації, засобів технічної й масової комунікації або для спілкування, у якому партнер виступає як об'єкт впливу.
Інтерактивна модель припускає почерговий взаємовплив партнерів спілкування, що перетворює лінійну схемукомунікації на колову, циклічну (внаслідок цього виникає зворотний зв'язок між партнерами).
Якщо лінійно-"передавальна" й інтерактивно-циклічна моделі трактують комунікацію як послідовність адитивно-дискретних актів, що мають початок і кінець, то трансакційна модель трактує комунікацію як процес одночасного відправлення й одержання повідомлень комунікаторами. У кожний момент спілкування партнери одержують повідомлення та впливи від іншої людини, розуміють їх і реагують на повідомлення й поведінку партнера та водночас формують власні думки й почуття, повідомляють про них співрозмовникові й впливають на нього словами, діями і змістом своєї поведінки. Н. Казаринова вказує, що ця модель дозволяє побачити, що дискретний акт комунікації важко відокремити від подій, що йому передують та йдуть за ним, і тому комунікація є процесом, у якому люди формують відносини, взаємодіючи одне з одним.
Розділяючи уявлення Н. Казаринової про взаємодію як синхронне й двопланове сприйняття та розуміння партнерами одне одного та про їх взаємовплив, необхідно відзначити, що цей феномен майже не досліджений у сучасній психології спілкування, а, отже, не досліджується і ядро механізму взаємодії в спілкуванні. Уявлення ж про те, що дискретний акт комунікації важко відокремити від подій, що йому передують та йдуть за ним, обумовлює необхідність понадкаузального й транстемпорального розуміння спілкування, що потребує розробки нових теоретичних і методичних підходів до розуміння контекстуально-подійної, недиз'юнктивно-холістичної, процесуально-органічної й семантико-поліфонічної природи взаємодії у спілкуванні й самому феномені спілкування.
Слід зазначити, що розуміння трансакції у цій моделі виходить за рамки уявлення про транзакції у психотерапевтичній системі Е. Берна [3; 4], оскільки бернівські транзакції є адитивно-дискретними інтеракціями (що структурують взаємодію як гру за певним сценарієм), а не є подійними взаємодіями, що мають недиз'юнктивно-контекстуальну, поліфонічно-холістичну природу. Можливо, буде адекватніше позначати феномени справжньої взаємодії поняттями типу мета-акції, екзистенційної акції тощо. Втім, поняття трансакції може бути й більш адекватним, якщо під "трансовістю" розуміти не просту інтеракційність (як у концепції Е. Берна), а буттєво-подійну трансовість, що описується й досліджується в руслі уявлень трансперсональної психології.
Фундаментальну методологічну концепцію, що розкриває особливості психології впливу та взаємодії, розробив Г. Ковальов [11; 12; 13]. Під впливом, у широкому значенні слова, він розуміє "...процес (фізичний, хімічний, біологічний, символічний), що реалізується в ході взаємодії двох або більше систем, результатом якого є зміна стану хоча б одного з них. Ефектом психологічного впливу щодо людини є зміна її суб'єктивних характеристик (потреб, установок, відношень, спроможностей, діяльності, поведінки) в результаті взаємодії цієї людини із системою, що комуніціює із нею" [13, с. 5].
Розглядаючи проблему впливу та взаємодії в широкому методологічному контексті, Г. Ковальов виявив парадигмальний зміст категорій впливу і взаємодії та в результаті глибокого методологічного аналізу виділив три парадигми психологічної науки, що втілюють сутність і потенціали трьох стратегій психологічного впливу. У першій - "об'єктній" (або "реактивній") парадигмі людина та її психіка в цілому розглядаються як пасивний об'єкт впливу зовнішніх умов і як продукт цих умов. Друга - "суб'єктна" (або "акціональна") парадигма випливає з уявлення про активність людини й індивідуальну вибірковість психічного відображення зовнішніх впливів, де суб'єкт сам здійснює перетворюючий вплив на психологічну інформацію, яка надходить до нього ззовні. Третя - "суб'єкт-суб'єктна" (інтерсуб'єктна) або діалогічна парадигма розглядає психіку як відкриту систему, що перебуває в постійній взаємодії зі світом та людьми, причому має внутрішній і зовнішній контури регулювання. Таке розуміння психіки дозволяє розглядати її як багатомірне й "інтерсуб'єктне" за своєю природою утворення [13, с. 9].
Важливо, що "об'єктна" і "суб'єктна" парадигми втілюють у собі ідеологію монологічного світогляду - наукового й життєвого, а інтерсуб'єктна є парадигмою діалогічного світорозуміння й світовідношення.
Відповідно до уявлень про "об'єктну" і "суб'єктну" парадигми у психологічній науці можна говорити про "об'єктний" і "суб'єктний" впливи, але не про "інтерсуб'єктний" вплив, оскільки інтерсуб'єктні феномени завжди є феноменами взаємодії, а не впливу. Так само в рамках психології некоректно говорити про "об'єктну" і "суб'єктну" взаємодію. Отже, психологія впливу грунтується на монологічній установці світорозуміння, а психологія взаємодії стверджує діалогічне світорозуміння й діалогічне світовідношення.
Високо оцінюючи методологічні ідеї Г. Ковальова про співвідношення впливу як феномена монологічної парадигми й взаємодії як феномена діалогічної парадигми, варто сказати, що у концепції трьох парадигм (і трьох рівнів) психологічного аналізу сутність й природа взаємодії розкриваються скоріш на зовнішньо-макрофеноменологічному, ніж на внутрішньо-мікрофеноменальному рівні екзистенційно-онтологічного аналізу.
Розглянуті концепції та моделі розуміння взаємодії (у контексті спілкування і спільної діяльності) дають підстави виокремити три підходи до проблеми природи взаємодії. Перший полягає в побудові схем взаємодії (і спільної діяльності), виходячи з ідеї структури індивідуальної діяльності і зведенні взаємодії до тієї чи іншої суми індивідуальних діяльностей. Логіка цього підходу відповідає уявленню про "спільно-індивідуальну діяльність" (за Л. Уманським), лінійно-передавальну модель комунікації (Н. Казаринової та ін.), "об'єктну" парадигму розуміння психологічного впливу (за Г. Ковальовим), нарешті, логіку першого етапу соціально-психологічних досліджень спільної діяльності і впливу спільної діяльності на міжособистісне спілкування (дослідження соціальних психологів під керівництвом Г. Андреєвої) [19].
Другий підхід до вирішення проблеми взаємодії полягає в постулюванні й конституюванні первинності соціальної макроструктури спільної діяльності, цілісна архітектоніка якої задає
Loading...

 
 

Цікаве